Розділ 4. ПІКНІК З БОЖЕВІЛЬНИМ

Останні кілька днів Давід жив у стані дивного роздвоєння. З одного боку — звичний побут учня: конспекти, домашні завдання, аромат чаю. З іншого — щоразу, коли він заплющував очі, перед ним поставали події останніх днів та слова Гени про те, що навколо відбувається щось надто дивне. Навіть власна кімната здавалася йому тепер занадто тихою.

Він сидів за столом, намагаючись зосередитися на завданні з математики. Але замість математичних виразів він бачив портал та вампіроподібних мутантів. Рука мимоволі торкнулася кишені оранжевої куртки — ікло, яке він там зберігав, здавалося, випромінювало холод, нагадуючи, що все це було реальністю.

— Досить, — прошепотів він сам собі, закриваючи зошит. — Так можна і з глузду з’їхати.

Йому був потрібен відпочинок — справжній, далеко від людей, десь серед природи. Йому був потрібен товариш, який повернув би його у світ розваг, жартів та безтурботності. Давід схопив телефон і набрав знайомий номер.

— Алло? Давід! — голос у слухавці був настільки гучним і радісним, що Давід мимоволі усміхнувся.

— Привіт, Денисе. Слухай, я тут подумав... Досить нам сидіти по хатах. Зберешся в похід? Справжній, у ліс. З вогнищем, перекусом і без жодних комп’ютерів.

— Ти ще запитуєш! Я вже кросівки шнурую! — вигукнув Денис. — Тільки куди? В наш ліс чи далі?

— Давай у наш, але трохи далі, до старої річки. Там зараз має бути гарно.

— О, це там, де про маніяка розповідають? Круто! Буде що згадати! Чекаю тебе за десять хвилин!

Давід поклав слухавку. На мить йому стало ніяково, що він тягне Дениса в ліс, про який ходять такі чутки. Але він одразу відігнав ці думки. «Це просто казки для дітей», — заспокоїв він себе, надягаючи свою незмінну оранжеву куртку.

Проте, виходячи з дому, він усе ж прихопив свій швейцарський ніж. Про всяк випадок.

За десять хвилин Давід уже стояв біля воріт Дениса. Той вискочив назустріч — енергійний, зі своєю незмінною посмішкою. Денис намагався наслідувати Давіда. Він був таким самим блондином, але його пронизливо-сині очі завжди дивилися на світ як на великий майданчик для ігор. На ньому була насичено-зелена куртка з чорною блискавкою посередині та темно-сині штани — образ який він створив собі обравши улюблені кольори.

Невдовзі біля них притормозило авто Геннадія. Давід сів на переднє сидіння, а Денис заскочив позаду.

Геннадій викрутив кермо, виїжджаючи на вибоїсту ґрунтову дорогу. — Вирішили прогулятися? — Гена зиркнув на Давіда. — Дивіться, якщо ви там загубитеся, шукати вас я не зможу — у мене в лабораторії зараз такий завал, що навіть на каву часу немає.

Давід розслаблено відкинувся на спинку сидіння, хоча в голові продовжував аналізувати кожен рух вченого. — Не переживай, Ген, ми просто до річки й назад.

— Ліс-то великий, — голос Гени раптом став серйозним. — Але ви ж знаєте, що в цій частині завжди зникали люди? Була колись історія про маніяка. Кажуть, він робив із жертвами щось таке, від чого навіть у слідчих кров холола. Місцеві й досі обходять стару хатину в хащах стороною.

Давід дивився вперед. Він не вірив у ці байки, вважаючи їх лише фольклором для відлякування підлітків. Але знаючи про реальні речі в лабораторії, ці розповіді звучали неприємно.

— Хоча, — Гена раптом хижо посміхнувся, повертаючись до жартів, — це було так давно, що той маніяк уже розсипався. Гуляйте, поки сонце світить. А мені пора вертатися до роботи. Там зараз відбувається значно цікавіше лайно, ніж у старих казках.

Він притормозив біля вузької стежки. Коли машина від'їхала, Денис з азартом подався вперед: — А я чув іншу історію про це місце! Про одного туриста, який набрів на стару хатину, де жив самотній лисий старий. Той дід розставив навколо пастки. Хлопець потрапив у капкан, а старий просто вийшов із рушницею та затягнув його в дім. Більше того туриста ніхто не бачив.

Давід лише хмикнув, поправляючи оранжеву куртку. — Капкани та рушниця — це хоча б реальна загроза, — відповів він, перевіряючи в кишені швейцарський ніж. — Йдемо, Денисе.

Стежка ставала дедалі вужчою, доки зовсім не розчинилася серед високої папороті та покрученого коріння старих дубів. Сонце ще стояло високо, але під щільним куполом листя панували глибокі сутінки. Повітря тут було важким, наповненим густим запахом вологої землі та прілої хвої.

Денис, перестрибнув через повалене дерево і раптом зупинився, озираючись. Його яскраво-сині очі прискіпливо вивчали кожен кущ. — Слухай, Давід, а якщо та історія про туриста — не просто байка? — Денис понизив голос до шепоту. — Ну, про старого діда з рушницею. Кажуть, він розставляє пастки не на звірів, а саме там, де ходять люди.

Давід зупинився поруч, поправляючи оранжеву куртку. Він намагався зберігати спокій, але рука в кишені міцно стиснула рукоятку швейцарського ножа. — Денисе, казки про маніяків вигадують для того, щоб міські туристи не смітили в лісі, — відрізав він, хоча сам уважно дивився під ноги. — Реальна небезпека тут — це заблукати або натрапити на старий вовчий капкан, який заіржавів ще до нашого народження.

— Та ні, — Денис заперечливо похитав головою. — Старі в селі кажуть, що він досі там живе. У тій самій хатині. І що він не просто охороняє свою територію, а наче... полює. Чекає, поки хтось наступить на металеві щелепи, а потім приходить на звук.