Розділ 2. ВАМПІРИ БІЛЯ МОГО БУДИНКУ

Минуло два дні, але Давід так і не повернувся до нормального ритму. Портал у старій шовковиці випалив у його пам’яті прірву тривоги, яку неможливо було залатати. Кожного разу, коли він заплющував очі, перед ним поставав той «інший» світ і двійник із диким ревінням бензопили. Безсоння стало його тінню, перетворюючи нічні години на суцільне очікування чогось неминучого.

Весь цей день Давід провів у напівтемряві сараю. Він не міг відірвати погляду від бензопили, що стояла на верстаку. Хлопець повільно проводив пальцями по холодному ланцюгу, згадуючи кожну деталь тої ранкової зустрічі. У голові пульсувала лише одна думка: Як це взагалі можливо?  Навіть логічні пояснення Гени не допомагали подолати тривогу, хоча Гена й сам не дав точної відповіді, лише можливі припущення, які опирались на жанр наукової фантастики.

Опівночі стіни хати почали буквально тиснути на плечі. Втома разом з тривогою не давили заснути. Давід вийшов на подвір’я, де панував той самий глухий, важкий сон, притаманний лише віддаленим селам. Жодного світла у вікнах сусідів, лише нескінченні лабіринти парканів та густі, чорні тіні садів, що здавалися живими. Він сів на стару лавку біля хвіртки, вдивляючись у порожнечу вулиці.

Фантазія, підживлена недосипом, почала викривляти реальність, розмиваючи кордони між нічними страхами та дійсністю. Темрява під старою грушею навпроти здалася йому занадто щільною, ніби там стояв хтось неприродно високий і накачений, терпляче чекаючи, поки хлопець відвернеться. Давід примружився, і тінь миттєво «добудувалася» в його голові: він чітко уявив видовжене обличчя без рота і довгі кістляві пальці, що беззвучно шкрябають по корі дерева, лишаючи глибокі борозни. Кожен шурхіт сухого листя здавався йому кроком істоти, яка не має ваги, але відчуває його страх, наче запах свіжої крові.

Він перевів погляд на кущі бузку біля сусідського паркану. Там, у глибокій чорноті, йому ввижалися згустки ще темнішої матерії, які повільно перетікали з форми в форму, наче густа смола. Давіду ввижалося, що ці істоти — лише гості з того боку порталу, які прийшли перевірити, чи він готовий до зустрічі з ними. Йому здавалося, що варто лише на мить заплющити очі, і ці фантоми переступлять межу, матеріалізуються в холодному повітрі села і торкнуться його загривка крижаними долонями. В цьому стані межа між «здалося» і «є насправді» стерлася вщент, перетворюючи звичайну сільську вулицю на декорацію до слешера.

Саме тому, коли на дорозі з’явилися справжні вогні, Давід спочатку прийняв їх за черговий витвір свого змученого мозку. Масивний чорний джип виринув із нічного марева майже беззвучно.

Він рухався на низьких обертах, наче важкий хижак, що вистежує здобич, і зупинився рівно навпроти Давіда. Крізь густе тонування скла хлопець розгледів чотири нерухомі силуети. Їхні обличчя відсвічували мертвотним, фосфоричним блиском, а шкіра здавалася натягнутою на черепи надто щільно. Це була пародія на сім'ю, механічна й холодна, що застигла в металевій коробці, чекаючи на свій вихід.

Тіні в салоні джипа нарешті прийшли в рух. Давід бачив, як їхні голови повільно повертаються одна до одної, а бліді губи ворушаться в якомусь дивному, рваному ритмі. Це не було схоже на людську мову — швидше на сухий шелест комах або тріскіт статичної електрики в старих колонках. Звуки були глухими, наче вони пробивалися крізь товстий шар вати, і Давід, як не намагався, не міг вхопити бодай слово.

Дорослий вампір, який сидів за кермом і нагадував голову сімейства, повільно повернув голову в бік Давіда. Його рухи були позбавлені людської м’якості — це була кінематика іржавого механізму. Він дивився крізь лобове скло не кліпаючи, і в тьмяному світлі приладової панелі його обличчя здавалося мертвою маскою. Коли він відкрив рот, повітря в салоні наче здригнулося від низькочастотної вібрації.

— Абіно-Абіноус, — вимовив він голосом, що нагадував тертя каменя об камінь.

Давід не розумів значення цих слів, але відчув, як кожна клітина його тіла зреагувала на цей заклик первісним жахом. Його змучений безсонням мозок, який два дні поспіль перетравлював наукову фантастику Гени та образи з порталу, миттєво згенерував найгірше пояснення. Йому здалося, що це не просто звуки, а початок якогось похмурого ритуалу. У його хворій уяві батько-вампір немов благословляв свою дитину на першу пробу крові, призначаючи Давіда жертвою в цьому новому для них світі. Ця думка, породжена недосипом, здавалася настільки реальною, що він майже фізично відчув на собі холодний дотик приреченості.

Решта «сім’ї» — жінка на пасажирському сидінні та дівчинка ззаду — синхронно схилили голови набік, почувши ці слова. У світлі місяця вони здавалися Давіду ляльками, що чекають команди, а їхня нерухомість тільки підживлювала його параною. Він накрутив себе до того, що бачив у кожному їхньому русі заздалегідь підготовлений сценарій полювання, де він був лише беззахисною ціллю. Вся ця сцена виглядала як ідеально злагоджена машина жаху, що зупинилася біля його воріт саме для того, щоб розірвати його на шматки.

Саме після цього уявного «наказу» задні двері відчинилися зі зловісним скрипом, і малий вампір ступив на дорогу. Його погляд був прикутий до Давіда, і хлопець, засліплений власним страхом, був упевнений: дитина не просто виходить з машини, вона виконує волю того, хто щойно вимовив це моторошне «Абіно-Абіноус».

Давід заціпенів, не в змозі відвести погляду від нічного гостя. Хлопчик був невисоким, навіть щуплим, але в його нерухомості відчувалася прихована, пружиниста сила. Його зачіска — скуйовджені пасма темно-коричневого волосся — ідеально пасувала до кофти такого ж кольору, створюючи цілісний і від того ще більш моторошний образ. Обличчя було не просто блідим, а мертвотно-сірим, наче виліпленим з мокрої глини, і на цьому фоні дико виділявся ніс із хворобливим, зеленуватим відтінком, що нагадував колір застояної води.