Розділ 1. ПОРТАЛЬНА НІСЕНІТНИЦЯ

Осінь була в самому розпалі. Це був той час, коли дерева скидають листя з таким виглядом, ніби роблять світу велику послугу, а повітря стає настільки прозорим і холодним, що кожен звук розлітається на кілометри. Ранок видався тихим, але по-сільськи живим. Звідкись із глибини вулиць долинав ледачий гавкіт собак, який перегукувався від двору до двору. На стріхах хат метушилися горобці, влаштовуючи галасливі розбірки за залишки зерна, а високо в небі кружляло вороння — їхнє хрипке крякання розрізало ранкову тишу.

Порожнім спортивним майданчиком рухалася яскрава пляма. Оранжева куртка була настільки зухвалою, що здавалося, вона сама по собі здатна розігнати осінній туман. Її власник крокував упевнено, наче не просто гуляв, а проводив інспекцію власних володінь. Під кросівками товстий килим сухого листя не просто шурхотів, а хрустів і лопався, наче старий пергамент.

За курткою ховалося обличчя, на якому за версту можна було прочитати: «Мені потрібна нова пригода». Світле, майже солом’яне волосся неслухняно вибивалося на чоло, а в блакитних очах бісиками грав той самий підлітковий азарт, який зазвичай закінчується або великою пригодою, або серйозною розмовою з батьками. Він був худорлявим, і рухливим, наче стиснута пружина.

Хлопець методично лускав насіння. Легке «клац-клац» ритмічно впліталося у шум вітру. Він проходив повз старі дерев’яні лавки, що вишикувалися ліворуч від футбольного поля. Роса ще не встигла зійти з посірілого дерева, і вони виблискували в холодному світлі, наче вкриті лаком. У повітрі пахло вогкою землею і тонким, гіркуватим димом — десь на городах уже палили сухе бадилля.

Він зупинився біля старих футбольних воріт, що самотньо стояли без сіток, і сплюнув лушпиння в бік штанги.

— Ну що, стадіоне, знову жодного фаната? — пробурмотів він, саркастично скрививши рот. — Світ знову пропустив мій вихід. Яка прикрість для історії.

Він поправив комір куртки, задоволений власним жартом. У цьому занадто спокійному ранку він шукав бодай якусь зачіпку.

— Так, Давід, зберися, — сказав він сам до себе, примружившись у бік далекої лінії лісу. — Пригода сама себе не знайде. Хоча, знаючи твою вдачу, вона вже десь за рогом чекає, щоб дати тобі під зад.

Давід крокував уздовж поля, за звичкою розглядаючи кожну лавочку на своєму шляху. Для більшості це були просто старі дошки, але для нього — ще один привід для розчарування. Біля ніжок лавок купою лежали порожні пачки, обгортки та пластик. Він ніколи не міг збагнути логіки людей: навіщо перетворювати на смітник місце, куди ти сам завтра прийдеш відпочивати? Це дратувало його набагато сильніше, ніж будь-яка погана погода. Він терпіти не міг безлад, і це прагнення до чистоти було таким же яскравим, як і його куртка.

Намагаючись відволіктися від неприємних думок, він поправив комір і попрямував до старої шовковиці. Влітку він обривав її так, що пальці тижнями залишалися фіолетовими, але зараз дерево стояло майже голе. Саме це допомогло йому помітити аномалію: прямо в глибокій розколині стовбура пульсувало світло.

Воно було яскраво-блакитним, наче шматок липневого неба раптом згустився і застряг у корі. Світло переливалося складним градієнтом від глибокого ультрамарину до майже білого неону, а по його поверхні пробігали імпульси, схожі на розряди статичної електрики. Коли хлопець підійшов ближче, шкіра на обличчі відчула легке, але виразне пощіпування. Повітря навколо дерева стало густим і дивно солодкуватим, наче перед грозою.

— Це, що дерево світиться? Хтось прожектор туди запхнув, чи що? — прошепотів він, хоча волосся на руках уже піднялося дибки. Жодних дротів чи ламп не було — блакитні імпульси виходили прямо з порожнечі всередині стовбура.

Давід озирнувся, швидко підійшов до старої ялини неподалік і підняв із землі міцну шишку. Повернувшись до шовковиці, він зважив її на долоні. Його обличчя тепер було серйозним.

— Перевіримо твою пропускну здатність, а ну но…  — тихо сказав він.

Він замахнувся і точним рухом кинув шишку прямо в епіцентр блакитного градієнта.

Снаряд зник у сяйві без жодного звуку, наче потонув у густому киселі. Хлопець затамував подих, очікуючи на вибух чи хоча б іскри, але портал лише ліниво пульсував.

— Ну і що це за... — почав було він, але не встиг договорити.

Повітря перед стовбуром здригнулося, і зі свистом, наче з пневматичної гармати, шишка вилетіла назад. Вона влучила Давіду прямо в плече.

— Ай! Чорт! — він відсахнувся, потираючи забите місце. Біль був тупим і цілком реальним. — Таке відчуття, ніби там хтось її підняв і спеціально жбурнув мені в голову.

Здивування миттєво змінилося азартним роздратуванням. Давід витягнув смартфон і, не зводячи очей з блакитного марева, набрав номер.

— Алло, Ген, чуєш? — випалив він, щойно на тому кінці зняли трубку. — Тут така проблема... У мене дерево шишками кидає. Ні, я не перегрівся. Воно реально в мене поцілило! Маєш там якусь бензопилу? Давай я зараз сам до тебе забіжу і заберу, треба цю аномалію провчити.

На тому кінці почулося важке зітхання Геннадія. — Давід, якщо це знову твої жарти про НЛО та зелених чоловічків на городах... — Та які чоловічки, Гено! Тут дупло світиться блакитним градієнтом і видає імпульси!

— Стояти! — голос Гени миттєво став різким, пафосним і діловим. — Навіть не думай спускатися в шахту. Камера «04» зафіксувала іонізацію. Це нестабільна точка. У мене є простіший варіант, я зараз тобі його відправлю. Шукай біля третього дерева з ліва.