ПРОЛОГ

Весна, 2005 рік. 2 квітня, пів на першу ночі. Тиха, звичайна ніч на заході України, у місті Коркові. Хмари розвіялися ще завидна, відкривши безмежне небо, всіяне яскравими зорями. Їхнє далеке мерехтіння тонуло у цупкому світлі міських прожекторів, що освітлювали поснулі вулиці.

Вулиця нагадувала старий, пошматований килим, де латки свіжого асфальту чергувалися з глибокими вибоїнами. Старенькі "Лади" та вживані іномарки підстрибували на кожній нерівності, брязкаючи підвісками. Світло ліхтарів відбивалося у калюжах, що лишилися після денного дощу, змішуючись із бензиновими плямами у веселкові розводи.

Осторонь дороги, за стіною дерев, причаїлося кілька двоповерхових будинків. У їхніх вікнах ще жевріло жовтаве світло — хтось ніяк не міг заснути цієї квітневої ночі, роздивляючись темряву крізь старі фіранки.

Цю ідилію розірвало миттєво. Десь високо, серед застиглих сузір'їв, ожила крихітна іскра. Вона пульсувала, наче хворе серце, щосекунди стаючи більшою та яскравішою. Ті, хто в цей момент дивився вгору, не встигли б навіть кліпнути — неозброєним оком було видно, як вогняна точка перетворюється на сліпучу лінію, що розрізає небо навпіл.

Удар був не просто звуком — він був відчуттям. Земля під ногами здригнулася, а нічне повітря вибухнуло білим сяйвом, на мить перетворивши ніч на хворобливий, вицвілий день.

А потім світло зникло так само раптово, як і з’явилося. Темрява, що ринула слідом, здавалася тепер не просто відсутністю світла, а важкою, фізичною масою, яка тиснула на очні яблука. Після білого вогню ніч стала непроглядною, наче розлита туш. Тільки через кілька секунд зір почав повертатися, вихоплюючи з цієї чорноти ядучий дим, що здіймався над місцем падіння.

Метал, що впав з небес, приніс із собою пекельний жар. Об’єкт був настільки розпеченим, що суха трава в епіцентрі падіння спалахнула миттєво, наче порох. Тьмяні язики полум’я почали жадібно розповзатися навсібіч, підсвічуючи край вирви зловісним червоним відтінком.

За мить тишу Коркова остаточно поховав божевільний хор сотень автомобільних сигналізацій. Щось невідоме, обпалене тертям об атмосферу, щойно впало за лічені метри від дороги, лишивши по собі лише запах горілого металу та свіжої гарі.

Попри какофонію сигналізацій та тріск пожежі, з боку житлового кварталу до місця ураження стрімко наближалася постать. Це був чоловік, і він біг так, ніби від цього залежало його життя. На ходу він перестрибував через придорожні канави, не звертаючи уваги на те, як важкі поли його сірого халата чіпляються за кущі.

Він вибіг на саме узбіччя і різко зупинився біля краю вирви. Чорний кейс у його руках був чималим, і він тримав його обома руками, міцно притискаючи до грудей, наче найбільший скарб у світі. Грудна клітка ходила ходором — легені обпікало нічне повітря, змішане з їдким димом, але він навіть не намагався витерти піт, що заливав чоло.

Під капюшоном світло-сірої кофти все ще ховалося обличчя, але коли черговий язик полум'я жадібно лизнув суху траву, з тіні нарешті виринули його очі. Яскраво-блакитні, майже неприродні у цьому червоному заграві. У них не було страху чи зацікавленості звичайного перехожого. Тільки чистий, концентрований азарт і та особлива хитрість, яка притаманна людям, що нарешті дочекалися свого шансу обіграти саму долю.

Його плечі дрібно сіпалися — чи то від перевтоми після забігу, чи то від нервового збудження, яке не давало йому стояти спокійно. Він трохи перекосив свій широкий рот у дивній, майже хворобливій посмішці. З-під розстебнутої шкірянки недоречно вибивалися поли сірого халата, вкритого плямами від старої роботи, але тепер це не мав значення. Колишнє життя залишилося там, де горіло світло у вікні. Тут, біля вогняної ями, починалося дещо зовсім інше.

Він зробив різкий, нервовий рух у бік розпеченого уламка, і цей жест остаточно видав його фанатизм. Він не просто був свідком — він наче чекав на це падіння все своє життя.

Промінь ліхтаря розрізав дим і засліпив чоловіка. Почувся тупіт важких черевиків по м’якому ґрунту.

— Руки так, щоб я їх бачив! Відійди від вирви! Живо! — вигукнув офіцер, намацуючи рацію на плечі.

Незнайомець здригнувся, але вже за мить його обличчя розгладилося. Азартна посмішка зникла, поступившись місцем масці ввічливої розгубленості. Він спокійно опустив праву руку, шкіра на якій ще диміла від опіку, у кишеню куртки. Біль був пекельний, але він навіть оком не повів.

— Офіцере, ви вчасно, — спокійно промовив він, випроставшись. — Вітаю.

Він простягнув ліву руку для рукостискання. Поліцейський підозріло подивився на долоню, ігноруючи жест.

— Вибачте, я лівша, — невинно додав чоловік.

— Хто такий? Що тут робиш у такий час? — офіцер тримав ліхтар на рівні його очей.

Тоді чоловік повільно зняв капюшон. Світло вихопило неохайну зачіску — пасма світло-коричневого волосся стирчали в різні боки.

— Мене звати Андрій Амдер. Я вчений-генетик, живу он у тих будинках неподалік, — він кивнув у бік кварталу. — Почув гуркіт, побачив світло... Як справжній вчений, я просто не міг втриматися і примчав сюди. Дивлюсь — а тут лише ці обвуглені уламки. Космічне сміття, не інакше.

— Документи є?

Він дістав із кишені пластикову картку — пропуск до лабораторії міста Коркова. Поліцейський примружився, вивчаючи прізвище на картці.