Вдалий дебют.

Чекати на те, доки розвіється аномальний туман довелось кілька годин. Як з’ясувалось ця вада переслідувала жителів Смітника протягом кількох останніх місяців, і перетворилась в справжнє нещастя відбираючи у сталкерів ледь не щодня багато часу.

Француз йшов прискоривши крок. Він пересувався якимось дивом уцілілою асфальтовою дорогою, що пролягала через один із бувших заповідних лісів. Повітря було чистим, прохолодним. Дихалось напрочуд легко.

 «Майже як на Мартініці. Тільки там повітря солоне, а тут наповнене цілющім ароматом хвої. А ще, на острові, місцями голова паморочиться від пряного запаху тропічних рослин, що цвітуть». – Подумав сталкер, і спохмурнів.

Він згадав свою сім’ю. Про своїх дівчаток котрі чекали на його повернення в Києві. Справа в тому, що через деякий час після народження донечки, лікарі установили жахливий діагноз: ДЦП! С тієї пори життя батьків перетворилось на суцільне пекло. Дитинка пройшла декілька курсів лікування, але результат був посередній. Навіть передова західна медицина виявилась безсилою перед страшною хворобою. Ідея прийшла в голову Терезі.

 – А що якщо ми з тобою відправимось в Зону, знайдемо артефакт на шталт «Подиху Янгола», і зцілимо нашу донечку?

Олег декілька хвилин розмірковував, а потім із сумнівом похитав головою.

 – Під час своїх мандрів Зоною я ні разу не чув про подібні артефакти.

 – Але до того як ти знайшов «Подих Янгола» ніхто в світі не чув про нього! А з тих пір пройшло багато часу.

 Олег вагався недовго.

 – Гаразд. Я поїду в Зону.

В очах Терези спалахнули вогники надії. Вона обвила обома руками шию чоловіка, і осипала його обличчя палкими поцілунками.

 – Але при одній умові! – беззаперечним тоном сказав Олег.

 – Якій? – в очах дружини спалахнули вогники настороженості.

 – Зона не місце для жінок. Тому я вирушу на пошуки артефакту один! – беззаперечним тоном відкарбував Олег.

Тереза, зазвичай крутила чоловіком як той циган сонцем, але побачивши наскільки був рішучим його тон, не стала сперечатись. Вона лише наполягла на тому що вони з донечкою будуть чекати на його повернення в Києві. 

І ось тепер, сталкер на ім’я Француз, йшов лісовою дорогою на локацію під назвою Бар. Піднявшись на гребінь чергового пагорба він нарешті побачив мету своєї сьогоднішньої подорожі: залишки заводу «Росток».

«Дивно, локація зветься «Бар» хоча сам заклад займає всього кілька підвальних приміщень». – Подумав сталкер.

Олег, колись давно, в минулому житті, вже навідувався сюди, і навіть прокрутив грандіозну аферу. Але з тієї пори сплинуло дуже багато часу. Тоді його знали під прізвиськом Шахіст. За ці роки він дуже змінився: замість стрункого, завжди усміхненого брюнета середніх літ, з хитрими немов у лиса очима, тепер це був сивочолий мовчазний здоровань, кремезної статури, із обличчям засмаглим під яскравим тропічним сонцем.

Француз зупинився на вершині щоб перевести дух. Достав бінокль. Неспішно огледів навколишні краєвиди: високі цегляні труби заводських котелень. Стіни та дахи численних цехів та допоміжних приміщень. Іржаве мереживо різноманітних трубопроводів що з’єднувало їх. До котрих не встигли дотягнутись в дев’яності роки всюдисущі руки мисливців на метал. Схоже зовні за час нічого не змінилось. Хіба рів, що перетинав асфальтову дорогу, заріс травою, та в кількох десятках метрів перед блокпостом хтось розмотав колючий спіральний дріт, так звану «плутанку».

Подорожній підійшов до блокпосту, поздоровався з вартовими, ті відповіли, але не проявили до одинака ніякої цікавості. Француз між тим відмітив те, що охорона була мішана – один вартовий в уніформі бійців «Боргу», другий - звичайний сталкер одинак.

«На Смітнику казали, що угрупування «Борг» після того як їх виперли з Янова переживає не найкращі часи. Схоже плітки підтверджуються». – Відмітив про себе Олег.

Попетлявши проміж заводських цехів він знайшов вхід в Бар. Сталкер здав на вході зброю та спорядження. Пройшов радіаційну перевірку. Спустився крутими бетонними східцями вниз на підвальний поверх. Штовхнув знайомі дерев’яні двері, зробив крок, і опинився в самісінькому серці локації Бар. В самому приміщенні за весь час суттєвих змін також не відбулося. Хіба-що роздовбаний касетний магнітофон замінили на програвач СД дисків, і сам Бармен постарів. Олег впевненим кроком пересік заповнене синім сигаретним димом приміщення. Підійшов до стійки. Привітався з господарем.

 – Привіт бродяга! Тримай - перша чарка за рахунок закладу, - окинувши гостя чіпким поглядом, сказав Бармен, наливаючи повний стакан горілки.

 – Дякую добродію, але це зайве, - похитав головою Олег.

Бармен не став наполягати. Він відчинив холодильник, дістав звідти пляшку коли, простяг її сталкеру.

 – Дякую. Це якраз те що треба, - сказав Француз, з цікавістю озираючись навкруги. 

Бармен декілька хвилин пильно вивчав гостя.

«Дивно. На новачка не схожий. Ті здебільше чередою скачуть по декілька осіб. Те, що у нього новісіньке спорядження також ні про що не каже: старе викинув - нове придбав. Для новачка тримається занадто впевнено. Але веде себе не як ветеран - ні з ким із присутніх не привітався. А це плем’я знає один-одного як той монах «Отче наш». Скоро почне випитувати от тоді стане ясно хто він такий. Швидше за все СБУ чергового агента підіслало, або всюдисуще російське ФСБ».

 – Як тебе звати друже? – зацікавлено запитав торговець.