Пастка.

З усього гурту вогнепальну зброю при собі мав лише провідник. За його плечима висів старий мисливський двоствольний дробовик. Вони вийшли за село. Пройшли приблизно з півкілометра, звернули на путівець, що вів через сосновий ліс прямо на північ. Чоловіки пересувалась ланцюжком, витримуючи дистанцію між людьми в півтора-два метри. Першим йшов провідник. За ним два сталкера, котрих звали Захар та Бурбон, потім студенти, замикав процесію Олег. Піщаний ґрунт ввібрав в себе всю вологу після вечірнього дощу тому на їхньому шляху майже не траплялось калюж. Єдиною неприємністю для подорожуючих були корні дерев, що іноді провисали над просівши ґрунтом, за котрі можна було перечепитися, і пошкодить кінцівку. Але ніч була місячна, а провідник котрий йшов попереду, схоже мав зір не гірший ніж у кота, вчасно попереджував про небезпеку. Кілька разів він зупиняв групу, давав команду на перепочинок, а сам уходив на кілька сотень метрів вперед. Олегу це не сподобалось. Він перепитав сталкерів чи раніше вони користувались послугами цього провідника. Отримавши негативну відповідь, чоловік задумався. Олег спробував сканувати  ментальний простір навколо, але ніяк не міг сконцентруватись, і крім емоцій кількох дрібних лісових хижаків нічого не відчув. Він припустив, що провідник імовірно навмисно затягує час. Але з якою метою ніяк не міг здогадатись.

За кілька тижнів до описаних раніше подій. Москва. Штаб ГРУ.

По довгому коридору, застеленому зеленою доріжкою, пружним кроком, шов капітан Данило Волков. Це був русоволосий, круглолиций молодик приблизно років двадцяти п’яти-семи. Довгоногий, міцної статури, одягнений в дорогий костюм. Дійшовши до потрібних дверей молодик скоріше із ввічливості кілька разів стукнув кінчиками пальців, і впевнено відчинив двері. Він опинився в невеличкій приймальні. За столом  сиділа білявка секретарка, ліниво клацала довгими пальцями прикрашеними масивними золотими кільцями по клавіатурі комп’ютера. Поряд зі столом-стійкою шафа, стіл з кавоваркою і електричним чайником, та кілька стільців для очікування. Поблажливо кивнувши секретарці, не затримуючись, капітан взявся за клямку внутрішніх дверей. На мить зупинився, кинув погляд на колекційний годинник, відчинив внутрішні двері. Зробив крок вперед.

 Якби сюди хоч на мить заглянула стороння людина (що в реальному житті неможливо) перше враження було-б ніби вона потрапила в музей. Схоже, що ще з часів організації Головного Управління Розвідки за довгі роки окрім господарів, і портретів існуючих лідерів тут нічого не змінилося. Меблювання витримано в аскетичних тонах. В кутку величезний сталевий сейф. Довгий, майже на всю довжину прямокутної кімнати «Т» подібний стіл для засідань. Вздовж столу два ряди стільців. За кріслом господаря на стіні єдина нова річ – поряд з гербом, і прапором РФ величезний портрет діючого президента. На столі бронзовий бюст радянського чекіста номер один. Папери, канцелярське приладдя, розкладене з педантичною точністю з похибкою до сантиметру. Ніяких комп’ютерів, принтерів, чи будь-якої оргтехніки. Що підкреслювало консерватизм господаря.

 – Визивали, товаришу генерал? – скоріше із ввічливості, запитав господаря кабінету молодий чоловік.

 – Визивав, - відізвався сивочолий, блідолиций, літній чоловік в формі генерала ГРУ.

Генерал Сидорчук витримав паузу кілька хвилин буравив маленькими злими очицями недолугого племінника, потім сказав:

 – Сідай Данило, справа є!

Здивований капітан сів на указаний стілець, став чекати на те, що скаже генерал.

 – Я в твоєму віці уже був підполковником.

 «Ну, почалось! Зараз журить начне на шталт «байдикуєш хлопче». Окрім розваг тебе ніщо не цікавить». – Роздратовано подумав Волков.

 – Так часи були інші пане генерал. Холодна війна. Агресивний імперіалістичний блок. І все таке. А тепер ми товаришуємо ледь не з усім світом, - сказав він.

 – До дідька цю всю… - із губ генерала ледь не зірвалось гостре слівце, але він вчасно стримався, - Ти знаєш, що в вересні я іду на пенсію?

 – Про це всі знають, - намагаючись зрозуміти до чого хилить старий, обережно відповів капітан.

 – Так ось Данило. Я хочу не просто вийти на пенсію - а разом з цією радісною подією стати щасливим володарем скажімо гарного шматка акцій «Газпрому»…  

У передсвітанкових сутінках невеличкій загін вийшов на узлісся. Перед ними розкинувся широкий луг котрий ділив на дві рівні частини чи-то великий струмок, чи-то невеличка річка. За лугом, за стіною вранішнього туману, височів сосновий ліс.

 – Нам ще довго топтати піщаник? – запитав провідника Гонта.

 – Ні, залишилось півкілометра лісом, і ми будемо по той бік периметра, - зобразивши на щурячому обличчі подобу посмішки, відповів провідник.

 «Трясця його мамі! Кого ж він мені все-таки нагадує?» - Немов дратуючи промайнула, та щезла в голові Олега чергова думка.

Приблизно в сотні метрів від містка він відчув приховану небезпеку. Її джерело знаходилося в районі містка. Його кілька хвилин допікали сумніви так як провідник кілька хвилин до цього ходив в розвідку аж до узлісся лісу, і нічого не виявив. Але чим ближче вони наближались до небезпечного місця тим виразніше чоловік відчував загрозу. З кожним кроком вона ставала більш явна. І ось тепер, коли їх розділяло три десятка метрів Олег чітко відчув наявність чотирьох сторонніх осіб.

 – Стій! – нарешті відважившись, вигукнув він, хапаючи за плече провідника.

 – Що не так друже? – криво посміхаючись, запитав провідник.

 – Там люди, - Олег указав рукою в бік містка.