Двадцять перше Червня.

В тридцяти кілометрах від Києва. Неподалік периметра, що охороняється силами міжнародного контингенту.

 На окраїні хвойного лісу, в мальовничій долині, приховалось забуте Богом село. Декілька сотень одноповерхових будинків вздовж доріг, що пересікаючись, ділили село на чотири нерівні частини. З півдня, в бік центру, йшов самотній подорожній. Він неспішно крокував, обходячи, та переступаючи численні вибоїни вщент заповнені водою після недавнього дощу. Дорога була в такому жахливому стані, що місцями вибоїни та калюжі займали більше площі ніж залишки твердого покриття. І тому, чоловік, побоюючись пошкодити ноги, просувався обережно. Як і більшість тих небагатьох людей котрих іноді ще можна зустріти в цій місцині він був одягнений в довгополий прогумований дощовик. Голову та верхню частину обличчя покривав капюшон. На ногах високі шнуровані черевики армійського зразка. За широким плечима - об’ємний рюкзак. Чоловік пильно дивився під ноги, не відволікаючись на давно покинуті оселі. Його зовсім не цікавив похмурий краєвид занедбаності такий незвичний для звичайної людини. Розміреним кроком, не озираючись по боках, подорожній впевнено просувався до своєї кінцевої мети.

Нарешті він вийшов на перехрестя. На хвильку зупинився. Озирнувся навкруг. Все було як йому розповіли – дві прямокутні будівлі магазинів з заґратованими вікнами та проваленими від часу дахами. Праворуч сільрада, напроти неї школа, та єдина на все село двоповерхова будівля - клуб. В кількох кроках поруч з ґанком клубу про щось гучно сперечався гурт людей. Скосивши погляд, не повертаючи голови, чоловік розгледів двох одягнених в фуфайки здорованів, та дівчину, котра намагалась сховатись за спиною молодика років приблизно двадцяти.

 «Можливо провокація. Чи самі чого проміж собою не поділили. Хоча, одягнуті молодята були не так як місцеві. Дідько з ними. Якось самі розберуться це не моя справа». – Вирішив Олег, піднімаючись по східцях на просторий ганок.

Щойно він взявся за дверну клямку як почувся глухий звук удару. Щось хруснуло. Дівчина перелякано зойкнула.

 – Допоможіть!

Чоловік повернув голову, і побачив те на що й очікував – юнак стояв навколішках. Із його розтрощеного носа на землю густою цівкою текла кров. Перелякана дівчина ридала закривши обличчя долонями.

 – Ходімо зі мною пташечка! Я дещо тобі цікаве покажу, - беручи за плече дівчину, хрипким голосом, сказав височенний здоровань.

Ліву щоку від скроні до підборіддя прикрашало татуювання у вигляді Скандинавських рун зроблене наспіх невмілою рукою.

 – Та ти не бійся лялечко! Це забагато часу не відніме! – реготнув його приятель, з ретельно виголеним лискучим черепом, піддаючи юнакові ногою в живіт, - Аркадій у нас відомий «скоростріл». Він як двотактний двигун – туди-сюди і все!

 – Ні! Я вас прошу! Не треба! – в голосі дівчини відчувався непідробний розпач.

 «Ні, це не провокація. Так жоден актор нізащо не зіграє. Схоже у цієї пари справжні проблеми. О Боже! Спілкування з Клаусом зробило мене закінченим параноїком».

 – Хлопці, я вас по-доброму прошу: будь-ласка облиште дівчину, - процідив скрізь зуби Олег, відчуваючи що в ньому просинається дух сталкера на прізвисько Блаженний.

 – А то що добродію? Визвеш поліцію?! Хочеш валятись долі в калюжі власної крові як це лайно? – хижо оскалився голений здоровань, піддаючи молодику ногою по ребрам.

 – Ні. Швидку для тебе! – коротко гаркнув Гонта, скидаючи на ганок свій рюкзак.

 Для того щоб привести обох нападників в горизонтальне положення у бувшого сталкера пішло трохи більше хвилини. Дівчина, розмазуючи туш із заплаканих очей, кинулась до свого визволителя, міцно обхватила його руками, і сховавши обличчя на його грудях, гірко розридалась.

 – Ну, не треба сліз дитинко. Облиш. Адже нічого не сталося, - розгублено бурмотів Блаженний, погладжуючи її коротко стрижене волосся.

 – Дякую. Ваша допомога прийшлась дуже вчасно, - сказав молодик, піднімаючись з землі.

 – Якого дідька ви сюди приперлись?! – суровим голосом запитав його сталкер, проігнорувавши простягнену руку.

 – Ми студенти, приїхали з Києва для того щоб проникнути за периметр, - охоче відповів молодик, - Хочемо переконатись у тому, що відбувається в комп’ютерних іграх правда.

 – Прийдеться тобі повірити моєму слову – все так і є. І навіть в рази гірше… А тепер безкоштовна порада від бувалої людини – беріть ноги в руки, і як можна хутчіше забирайтесь геть! Поки не трапилось справжньої біди! Зона не місце для таких шмаркачів як ви! – гримнув Олег, обережно звільнюючись від обіймів незнайомки.

Дівчина трохи заспокоїлась, і лише час від часу схлипувала здригаючись всім своїм тендітним тілом. Чоловік обережно повернув її, і легенько підштовхнув в бік молодика, але вона відсторонила протягнені руки приятеля. Олег хитнув головою, закинув за плече рюкзак, відчинив вхідні двері сільського клубу.

Він переступив поріг, і опинився в просторому прямокутному приміщенні з трьома дверима. За прочиненими, тими, що зліва, судячи з кількох дерев’яних вішалок колись була роздягальня. Двері в кімнату напроти з невідомих причин були ретельно забити дошками. Поруч, було віконечко білетної каси. Тому Олег вирішив, що це була службова кімната касира. За третіми дверима був просторий зал, котрий колись мав універсальне призначення: для переглядів фільмів, проведення різноманітних зборів, а якщо переставити під стіни ряди стільців то й танцювального залу. В дальньому кутку приміщення, біля сцени, був вистроєний прилавок із холодильних вітрин. Притягнутих скоріш за все із розграбованих сусідніх магазинів. За ним стояв худий довготелесий чолов’яга з хворобливого кольору жовтим обличчям.