Найманці.

На нічліг загін Хижака зупинився на території механізаторського табору в кількох кілометрах від узлісся Кам’яного лісу. Розграбовані, частково зруйновані, будівлі з червоної цегли. Котрі колись зліпили нашвидкуруч криворукими майстрами швидкого заробітку котрих за часів СРСР називали «шабашниками». Оббита штукатурка, вирвані мародерами вікна-двері. Вирізані газовими різаками мисливців за металом геть усі металеві конструкції. Навколо купи побутового сміття, бруд. Свіжих слідів людського перебування на території ніде не було видно.

 Щоб сховатися від холодного вечірнього дощу найманці обрали одиночну секцію гаражного боксу. Деяк закрили єдині ворота, що уціліли незрозумілим дивом. Підперли їх товстезним брусом. Розбили знайдені неподалік дерев’яні піддони, розвели багаття. В кутку поставили два намети, розігріли на вогнищі вечерю, сіли вечеряти.

 – Ти вже тут бував? – запитав Хижак.

 – Так, - коротко відповів сталкер, старанно розжовуючи шматок копченого свинячого окорока, - Що тебе саме цікавить?

 – Істоти котрі волають ззовні, - найманець кивнув головою в бік воріт, за якими вдалині чулось протяжне виття, - Вони вночі нам горлянки часом не перегризуть?

В голосі Хижака відчувались ледь уловимі нотки тривоги. Блаженний з подивом не відчув звичної хвилі презирства котру зазвичай випромінював лідер найманців.

 – Якщо доберуться – то з превеликим задоволенням, - байдуже відповів сталкер.

Хижак з хвилину про щось роздумував, потім повернувся до поплічників:

 - Цієї ночі вартуєте по черзі. Є питання?

Сет з Майклом перезирнулись.

 – Ніяких питань бос! – ледь не в один голос відповіли найманці.

Дощ закінчився так же несподівано як і почався. Закінчив вечерю, Хижак і Катана, скинувши захисне спорядження, полізли спати в намет. Сет, зі зброєю наготові присів біля багаття. Майкл з бранцем допили чай, скинувши зайве, пірнули в свої спальні мішки. Блаженний заплющив очі, на мить прислухався до багатоголосого хору мутантів. Ось, протупотів по свіжій калюжі босими ногами кровосос. Злам, тягнучи за собою гіпертрофовану верхню кінцівку час від часу мукав намагаючись наслідувати людську мову: «мочи їх, мочи»! Пронизливо завив на місяць, що несподівано визирнув із-за низьких хмар Чорнобильський пес. Засинаючи, сталкер задоволено подумав про те, що в цю ніч, із-за вереску монстрів, від якого мимоволі стискалось серце, ніхто з найманців не засне. Звісно, що мутанти відчуваючи здобич будуть кружляти поряд, але гострий запах пороху та великої кількості зброярського мастила примусить їх триматись якнайдалі. Мешканці Зони хоча в більшості своїй примітивні істоти, але ж не дурні.

 «Дивно, Хижак про щось хотів запитати, але в останній момент передумав». – Плавно поринаючи в царство снів, ліниво подумав Блаженний.

Після підступного вбивства своїх поплічників, Перехов Прокоп Степанович, на прізвисько Змій поселився в одному із сіл на півдні Зони біля самого периметра. Він про всяк випадок змінив своє прізвисько назвавшись Котом. Місцева братія до дивакуватого ветерана віднеслась спочатку з підозрою – такого ще не було ніколи щоб досвідчений сталкер взяв та й «вийшов на пенсію». Але з часом втратили до нього будь-який інтерес – кожен має право жити так як йому заманеться. Тим більше що Кіт ніколи нікому не відмовляв в чарці горілки чи позичити до «кращих часів» невелику суму грошей.

 Декілька місяців Прокоп Степанович відпочивав, ведучи звичний відлюдькуватий спосіб життя. Потім йому стало нудно. Незважаючи на те, що грошей мало вистачити на кілька років безбідного життя, Кіт почав замислюватись як йому примножити свій капітал. Збирати артефакти ризикуючи своїм життям, як варіант, Прокоп Степанович, відкинув відразу. Зайнятись торгівлею в цьому селі йому також не світило – по-перше тому що тут уже був торговець. По-друге – те, що у Кота не було зв’язків з воєнними для безпечної доставки їжі та припасів по цей бік периметру, і контрабанди артефактів назовні. І тут як кажуть в його долю втрутився «його величність випадок».

 Прокоп Степанович як завжди сидів на дерев’яному ганку свого будинку, неквапно розглядав рідких перехожих, і час від часу прикладався до пляшки котра стояла поруч. Це було чи не єдине його заняття. Незважаючи на близькість периметра радіохвилі сюди не досягали, і навіть старі радянські радіоприймачі котрі свого часу приймали «ворожі хвилі» були нікому не потрібним мотлохом. Кіт не читав книжок, як це в вільний час робила більшість сталкерів, із-за слабкого зору, що значно погіршився відтоді як він прийшов в Зону.

 Несподівано його увагу привернув самотній подорожній в новенькому захисному комбінезоні. Середнього росту, худорлявої статури. Перекинутий на ремені через шию недбало висів АК. За плечима звичайнісінький рюкзак. На поясі ніж, фляга, нічого надзвичайного.

«Схоже чолов’яга вирішив розпрощатися з Зоною. Вдень перепочине в селі а як стемніє рвоне за периметр». – Подумав Прокоп Степанович, прикурюючи цигарку.

Але на цей раз він помилився. Побачивши Кота незнайомець звернув з дорогі, і попрямував прямо до нього. Прокоп Степанович котрий не любив незваних гостей нахмурив чоло. Коли відстань достатньо скоротилась стало видно, що це був чоловік невизначеного віку, вузьколиций, з тонким горбатим носом, і маленькими, злими, близько посадженими чорними очима. Зупинившись в кількох кроках від ганку подорожній перевів дух і повівши плечима легким рухом скинув долі рюкзак.

 – Здоров був хазяїн! – привітався незнайомець, його тонкі губи скривились в подобі посмішки.

 – Добридень, - вишкіривши прокурені, жовті від нікотину зуби, відповів Кіт.