5

Таксі під`їхало до приватного будинку на околиці міста. Затишний двоповерховий дім здавався доглянутим. Віктор, вийшовши з автомобіля, кинув свій уважний погляд на нього. Щось підказувало йому - це пастка. Аж надто легко Кіра знайшла Юрія. Чоловік замовив поїздку через інтернет. Це виглядало як приманка. Віктор не міг безпідставно штурмувати будинок та ще й у чужому місті. Вирішив просто здійснити візит. Кіра відмовилася залишитися в готелі й ніякі доводи не змогли її переконати в протилежному. Хоч він і міг прикути її наручниками до батареї, але вважав такі дії не гуманними. Зрештою, йому навіть не відомо чи Юрій й справді тут.

Підійшовши до дверей, він впевнено натиснув на дзвінок. Ніхто не поспішав зустрічати незваних гостей. Віктор уже хотів спробувати знову, як вони нарешті відчинилися. По його спині пробіг морозний вітерець, на порозі стояв той, кого він аж ніяк не очікував тут побачити. Високий чоловік з русявим волоссям, злегка заплетеним сивиною, поправив прямокутні окуляри на зелених очах. Його обличчя розповзлося у задоволеній посмішці, демонструючи нерівні зуби. У Віктора не залишилося сумнівів – це Павло Іванович Литвиненко, батько його покійної дружини. Спогади нахлинули несподівано і болючою кулею влучили в серце. Холодний погляд чоловіка ніби заморозив Віктора у крижаному полоні й він не міг поворухнутися. Його сталевий голос повернув до реальності:

- Ну привіт, Вікторе!

Слідчий відчув як тугий клубок болю підійшов до горла. Важко проковтнув його та зміг відповісти:

- Доброго дня, Павле Івановичу! Не чекав Вас тут побачити. Я шукаю Юрія Савського, є інформація, що він у цьому будинку.

- А ти як завжди починаєш зі справи. Проходь. – Чоловік зробив крок убік пропускаючи своїх гостей. Вони зайшли до просторого холу з великими панорамними вікнами. Віктор розвернувся та наважився поглянути в тужливі зелені очі, перед якими добряче завинив. Колишній свекор зачинив двері та по-власницьки поставив свою руку на талію Кірі.

- Молодець, ти таки його привела.  – Віктор не зрозумів сенс сказаних слів. Намагався розгледіти якесь пояснення в обличчі дівчини, але воно не виказувало жодних емоцій, як і при першій їхній зустрічі. Переможним тоном Литвиненко продовжував: - Ти ще не зрозумів? Це все вистава, гра для одного глядача, яким став ти. Юрія Савського не існує, я вигадав його спеціально для тебе. Роками втілював свій план у життя, ти повинен заплатити за скоєне. Коли отримав докази твоєї провини, хотів одразу притягти тебе до відповідальності, але потім вирішив додати ще кілька років до твого терміну і вигадав цей план з шахрайством в інтернеті. Зрештою, на когось треба повісити мої злочини. Як тобі Кірочка? Красива, правда? Довелося підфарбувати її чорняві коси та навчити готувати млинці – коронну страву Олі. Сподіваюся вона гарненько обробила твоє серце.

Розуміння того, що все це брехня боляче викрутило душу. Віктор дивився у блакитні очі, в яких затрималися сльози, та не вірив у таку правду. Відчував, Кіра щось приховує, але навіть не підозрював, що вона у змові з його колишнім свекром. Вперше за багато років у його серці поселилася дівчина поруч з якою його поранена душа нарешті віднайшла спокій. Це давно забуте почуття кохання спалахнуло знову, несподівано та стрімко увірвалося в життя і посіяло у серці зерна щастя. Шкода, що це все виявилося фарсом. Хриплим голосом, наповненим болю, зміг вимовити:

- Для чого?

Литвиненко хижо всміхнувся та міцніше притягнув до себе дівчину.

- Я бажаю помститися. Не справедливо, що ти й досі не покараний.

- Я не винний у смерті Олі.

Вимовивши це, сам засумнівався у своїх словах. Винен. Він ризикнув найдорожчим – життям своєї коханої й програв. Павло Іванович з ненавистю звернувся до нього:

- Відео з твоєї нагрудної камери свідчить про інше. Там чітко видно як ти стріляєш у власну дружину та смертельно раниш її. Чим вона тобі не догодила? Я вважав – ти кохаєш мою доньку, віддав тобі найцінніше.

Спогади болючим ударом відізвалися в душі. Віктор зрозумів – час зізнатися. Можливо, після цієї відвертості йому хоч трохи полегшає. Не міг дивитися в очі чоловіку, якому приніс стільки горя. Заховав погляд у підлогу та тихо розпочав свою сповідь:

- Я кохав її, вона була для мене цілим світом. Злочинець тримав ножа біля її горла. Розумів, він не відпустить Олю. Я ризикнув, був упевнений, що поцілю в нього, але у момент пострілу його спільник накинувся на мене ззаду та повалив на підлогу. Саме тому я схибив та поранив Олю. Вона померла в мене на руках, спливаючи кров`ю. Ви хоч уявляєте як це, коли кохана дружина загинула через тебе?

Павло Іванович немов осатанів. Забрав свою долоню з тонкої дівочої талії та зробив крок до Віктора. Не стримував свого гніву і його голос взяв високі октави:

- Ти цим не переймався, коли сфальсифікував докази своєї невинуватості. Чому зникло відео з твого нібито пошкодженого відеореєстратора?

- На цьому наполіг мій адвокат. Я себе не виправдовую, я винен. Цей гріх роками гризе мою душу. Майже щоночі мені сняться жахіття, у яких я бачу Олю, і кожної ночі вона помирає, змушуючи проживати мене цю мить знову і знову.

Таке зізнання не зцілило поранену душу Павла Івановича, а навпаки, лише роздмухало ненависть у його серці. Жадоба помсти повністю заволоділа ним.

- Тебе виправдали, хоч мали засудити. Я не бажаю тобі смерті, хочу, щоб ти мучився роками. Юрій Савський – це ти і його злочини висітимуть на тобі. Кірочка про таке подбала. Цей імплант – справжнє диво. Ти навіть не уявляєш усі його можливості. Давай розповім тобі, що буде далі. Тебе бачили з Василиною – хакером та злочинницею. Ти втік з нею до Чернівців. Тут Ви посварилися і вона підстрелила тебе, а сама зникла зі своїм коханцем. Не вийшло засудити за справжній злочин, сидітимеш за той, який не скоював. Поліція вже їде, цього разу тобі не відкрутитися. Залишився фінальний акорд – простягнув долоню до дівчини, що стояла нерухомо з жалем і болем в очах: – Пістолет, будь ласка.