Частина 33

○ ◇ ○ КОРОЛЬ:  САМОТНІЙ ХЛОПЧИК  ТА ДЕМОН ○ ◇ ○

(Мова у розділі йде від лиця Ернеста)

Усі вважають мене божевільним, холоднокровним й жорстоким королем, якого ще не було в історії Феліру за його уже як п'ять сотень років існування. Так, можливо, я й справді найжорстокіший король в історії королівства, але ж війни й епідемії були ще задовго до мене. У мене лише такі методи утримання влади. Хочеш, щоб люди тобі корились-завжди тримай їх у страху перед тобою. Щоб вони боялись навіть зайвий раз дихнути чи подивитись у твою сторону. Зрештою, страх ідеальний інструмент, щоб змусити когось схилити голову перед тобою.

У кожного великого правителя є своя власна історія, своя біографія. Й у мене вона теж є. Щоправда, я волів би її забути або хоча б переписати. Я народився у королівській сім'ї Феліра династії Едерн й був молодшим сином. Проте, не скажу, що я був улюбленою дитиною. Мої батьки король Ділан й королева Меріан опікувались лише моїм старшим братом Карлосом, мені ж вони не надавали зовсім уваги, немов я привид або невидимка. Я розумію, Карлос спадкоємець трону й всяке таке. Але ж навіщо ви, дорогі мамо й тату, народили ще одну дитину, якщо повністю її ігноруєте? Єдине, що вони зробили для мене доброго так це те, що вони найняли для мене вчителя з фехтування. Мої батьки надіялись, що я стану лицарем й присягну на вірність своєму брату, якого, звісно ж, чекало майбутнє короля. Але я завжди хотів чогось більшого, ніж бути чиїмось простим прислужником. Я був доволі здібним у фехтуванні й це допомогло мені займати перше місце у турнірах з фехтування під час навчання в академії "Срібна троянда". Хоча там більше мені допомагали мої невеличкі хитрощі, що базувались на знані свого супротивника. У шкільні роки я був дуже прискіпливим до людей й легко читав їх як відкриті книги.

Якщо запитати мене, яку людину я ненавиджу понад усе, я відповім, що це мій старший брат Карлос. Усе моє життя, усе дитинство і юність, пройшли в його тіні. Він - спадкоємець трону Феліра, улюблений син наших батьків й прославлений у народі добрим словом принц. Він здібний у всьому, за що тільки не візьметься чим тільки не зацікавиться. А я лише відомий як молодший принц й вправний фехтувальник. Для мене мій старший брат всього-на-всього вискочка, який хизується своїми уміннями й статусом спадкоємця корони нашого батька. Проте, я завжди заздрив йому й мріяв зайняти його місце. Хотів, щоб мене, так само як і його, любили батьки й шанував народ. І я все ж таки зайняв його місце. Відібрав у нього все, в момент його найбільшого щастя - в момент народження первістка. Більше він ніколи не стане мені на шляху. Він уже давним-давно мертвий, як і наші батьки, яких я зарізав у ночі після свого балу-дебюту у світ знаті в чотирнадцять років. Й правильно вчинив, вони цілком заслуговували смерті. Смерті від руки їх Не улюбленого сина.

Проте була людина, яку я щиро любив й досі шкодую, що вбив її. Це дружина мого брата Амелія Рютенберг, яка пізніше народила йому сина. Якщо чесно, у мене до неї ще у дитинстві була симпатія. Адже вона постійно приїжджала зі своїм батьком у наш палац й гралась з малим мною. А закохався я у неї в перший рік навчання в академії "Срібна троянда". Тоді я був сильно вражений тим, як вона змінилась за стільки років, коли ми не бачились із нею. З маленької милої дівчинки вона перетворилась на дуже вродливу дівчину, від лише одного погляду на яку я увесь червонів, заїкався й навіть трохи тремтів. А моє серце було готове вистрибнути з грудей. Амелія щоночі снилась мені уві сні й сниться досі. Я усе не міг забути її прекрасну усмішку, пухлі рожеві губи, ясні голубі очі й шовк її каштанових кучерів. Мені усе хотілось одного разу її обійняти, притиснути ніжно до себе й поцілувати такі бажані губи. Я мріяв колись набратись сміливості й зізнатись Амелії у кохані. Можливо тоді, колись, вона б стала моєю дружиною й матір'ю моїх дітей. Можливо тоді, моє холодне чорне серце зігріло б сімейне щастя й взаємне палке кохання. Але я в останній момент злякався й так і не зізнався їй. Жалюгідний боягуз! Мою кохану відібрав у мене мій же брат! Мало він мені життя зіпсував. Я просто не міг дивитись на те, як вони закохано воркують біля шкільного фонтану, як посміхаються один одному. Я відчував себе розбитим на кілька маленьких кусочків, жалюгідним боягузом, невдахою. Невдовзі після закінчення академії мій брат й моя кохана зіграли пишне весілля, за них раділо усе королівство, але тільки не я. У ніч після свята я вперше дав волю почуттям й заплакав. Проте потім мене було зовсім неможливо розчулити хоч на одну сльозинку. Моє серце замерзло ще сильніше. Останньою краплиною стала новина, що Амелія чекає дитину від Карлоса. Для мене це був сильний удар. Амелія мала бути моєю й тільки МОЄЮ жінкою, це від мене вона мала чекати первістка. Зрештою вона не прийняла моїх почуттів і я в пориві гніву закатував її до смерті, що досі не дає мені спокою. Я жалію лише про дві речі, про те що не зміг зізнатись у своїх почуттях Амелії у шкільні роки й про те що вбив її власними руками. Усі ті "нічні метелики" з портових будинків "любові" ніколи не замінять мені мою Амелію. Вони й краплі не варті мого кохання. Зрештою я остаточно схибнувся на своїх почуттях до неї.

Я твердо впевнений у тому, що не слід пробачати тих, хто не справився зі своїми прямими обов'язками. Тому усіх, хто хоч раз не виправдав моїх очікувань чекає найсуворіше покарання. Абсолютно усі повинні повністю мені підпорядкуватись. Я їхній король! А накази короля виконуються швидко й без жодної помилки! Зрештою, я ніколи недовіряв своїм найближчим підопічним, навіть Джонатану Ротреджу, з яким разом виріс. Я можу довіряти лише двом особам - собі й Люциусу, демону, з яким уклав угоду ще коли убив своїх батьків. З того часу він був мені найкращим соратником й завдяки йому я став тим, ким є зараз. Я ніколи не думав піти проти нього. Він темний дух, а я всього-на-всього звичайний смертний. Він легко може скрутити мені шию одним лише помахом руки, або перекрити мені доступ до кисню. Люциус - єдиний, кого я по-справжньому боюсь.