Частина 29

○◇○ФЕРЗЬ:"Я ГОТОВИЙ НА ВСЕ ЗАРАДИ

САМОГО СЕБЕ" ○◇ ○

(17 років тому)

Забуті багатіями далекі околиці королівства Фелір. На цих землях живуть одні тільки бідняки й вже давно ніхто зі заможного люду не приїжджав хоча б копійку кинути. Отож мешканці бідного району зовсім не відчули зміну влади. Адже, що за короля Ділана, що за його сина короля Карлоса, життя у них було геть не легке. Отже, ніхто й не думав, що за правління принца Ернеста щось зміниться.

На землі однієї з вулиць сидів маленький білявий хлопчик, років семи. На ньому була тільки зношена суконька, перев'язана мотузкою на поясі та і то вся в пилюці й дирках. Хлопчик тримав в руках кілька картоплин й намагався їх не показувати на очі кільком трохи старшим за нього хлопчакам. Дехто з них розминав кулаки, готуючись вдарити малюка.
-Що ти там ховаєш за спиною, Марко? А ну показуй!- прокричав голова малих хуліганів.
-Ні! Йди до біса, Кріс!- огризнувся Марко.
Кріс сплюнув й вдарив його кулаком у лице.
-Що ти зараз сказав, малий виродок?- озирнувся на своїх посіпак й лиховісно усміхнувся. Тієї ж миті решта хуліганів кинулась бити кволого Марко. Добре побивши, вони відібрали в нього картоплини й віддали своєму командиру, той лиш гмикнув.
- І це все, що ти зміг виміняти у дорослих? Якусь жалюгідну картоплю? Що ти зібрався з нею робити?
-Від...Віддай! Це для моєї хворої мами!- прокрихтів побитий Марко.
-Ну так забери!- Кріс засміявся й хотів утекти зі своєю здобиччю, проте отримав ногою в ніс та впустив із рук усю картоплю.
Марко швидко зібрав свою картоплю й чкурнув чимдуш від хуліганів до дому.

Невдовзі хлопчик вбіг в маленький похилий будиночок й зачинив двері. Він обережно підійшов до кухонного столу й ставши на табурет, взяв ніж та почав поволі чистити картоплини.
-Привіт, матусю! Мені сьогодні вдалося виміняти зібрані мною лісові трави на картоплю. В нас буде сьогодні ситна вечеря! - промовив малюк своїй мамі, не відволікаючись від своєї роботи.
- Який ти в мене молодчина, Марко. Не те, що твій батько. Напевно зараз там, у своєму маєтку, наїдається до лускоту в животі, а нас з тобою геть не згадує. Якби не ти, любий синочку, я уже давно померла б. - промовила худорлява хвора жінка, лежачи у ліжку. Колись вона працювала покоївкою в одного заможного чоловіка, проте її господар не був дуже чистий серцем. Невдовзі він став зраджувати своїй дружині з молодою гарненькою покоївкою, проте одразу ж вигнав її як тільки почув, про їхню майбутню дитину. Бідолашній жінці довелось повернутись у рідне бідне містечко й самій виховувати сина, який був дуже схожий на свого батька. Проте від недоїдання вона сильно схудла й почала часто хворіти.

Маленькому Марко довелось швидко подорослішати й дбати про хвору матір. Він щодня збирав у лісі лікарські трави й їх частину міняв у сусідів на щось їстівне. Однак одного разу...
-Мамусю, я повернувся! Пробач, але у нас сьогодні знову м'ясні недогризки й рештки овочів.- промовив Марко, увійшовши до будинку, але відповіді не почув. -Мамо?-відповіді знову не було. Тоді хлопчик підійшов до ліжка, де лежала його мама й трохи штрухнув її за руку, але жінка ніяк не зреагувала. Тоді малюк прислухався до її серця й зрозумів, що воно більше не б'ється.
Марко заплакав, єдина найдорожча людина залишила його зовсім самотнім. Він залився гіркими слізьми, кричав, благав матір прокинутись, кликав на допомогу. Але все марно. Ніхто так і не прийшов.

Проте наступного дня до геть самотнього хлопчика підійшли незнайомці в чорних плащах.
- Гей, малюче! Ти зовсім самотній? Не маєш куди йти? -раптом звернувся до нього один з незнайомців. - Хочеш піти з нами? Ми дамо тобі дім й усе чого тільки забажаєш.
Марко засумнівався на хвильку. У нього було всього-на-всього два варіанти- або піти з незнайомцями, або помирати на вулиці. Й він вибрав перший варіант, який змінив усе його подальше життя.
- Добре. Молодчина, малюче. Тепер тебе будуть звати Бартоломео. Будь ласка, запам'ятай своє нове ім'я. - промовив чоловік й взяв хлопчика за руку.

(16 років тому)

Невдовзі хлопчик звик до свого нового імені й взагалі до того, що тепер він учень темних магів так званого культу Люциуса, як і ще дев'ятнадцять хлопчаків. Бартоломео був дуже здібним учнем й дуже швидко вивчав нові заклинання. Члени культу вже почали визнавати його своїм й пророкувати йому майбутнє наступного очільника культу. Однак, не усім подобався маленький геній. Інші хлопчаки, що теж були учнями культу, прозивали його ангелочком й казали, що біляві кучері не до лиця темному чаклунові. Тому Бартоломео був змушений пофарбувати своє волосся у чорний колір, проте фарба вицвіла і його волосся з чорного стало фіолетовим з плавним переходом у чорний.

Слідом, після вивчення теорії, настала черга практикувати здобуті за книжками знання. Проте, перш ніж продовжити навчання адепти повинні були пройти одне випробування. Усіх двадцятьох дітей члени культу вивели на високу гору й зупинились з ними біля урвища.
-Перш ніж ви продовжите навчання, ви повинні зіткнутись віч-на-віч з самою смертю. Для цього ви маєте стрибнути з цього урвища донизу. Ті, хто залишаться в живих відкриють в собі ядро скверни й продовжать навчання. Отож, не зволікайте й стрибайте! Проте, я дам вам можливість відступити й повернутись до свого колишнього життя в бідності!-промовив їх вчитель й хлопчаки почали ставати в чергу до урвища. Двоє з них злякались й утекли, але більшість наважилась стрибати.

Коли черга дійшла до Бартоломео, він на мить засумнівався. Він завжди боявся висоти, та ще й урвище доволі глибоке, що дна не видно. Раптом здійнявся вітер й за спиною хлопчини опинився його наставник. Чоловік обняв свого учня за плечі й нашепотів йому на вухо.
-Чого тремтиш, Бартоломео? Боїшся стрибати? Я розумію. Усі бояться смерті. Усі, але не члени нашого культу! Я знаю, у тебе є рівні шанси, як розбитись на смерть, так і залишитись живим. Подумай на хвильку, якщо ти пройдеш це випробування й залишишся живим, то ти зможеш практикувати магію й з часом повернеш свою любу маму до життя... Ти ж хочеш цього? Не будь боягузливим слабким Марко як раніше! Стрибай!
Бартоломео стиснув кулаки й продовжив сумніватись, проте згадавши усмішку своєї мами, усе ж стрибнув вниз.