○◇○РОЗДІЛ 30: «КОРОЛЬ-МАРІОНЕТКА»○◇○

Ернест піднімається на ноги та струшує з себе пісок. Він відчуває дотик, а отже, він ще живий. Він озирається навколо й помічає скверників, які летять усі кудись в один бік. Чоловік біжить за ними й раптом помічає, що опинився в самому центрі пустелі. Усі скверники зібралися разом, наче на місцях для глядачів у старому амфітеатрі. Туди ж вони притягли за ланцюги всіх грішників.

Серед скверників були також дуже схожі одне на одного хлопець та дівчина зі змарнілими обличчями, блакитними очима та білявим волоссям. На їхньому одязі також були вишиті фази місяця, що одразу натякнуло Ернестові на їхній можливий звʼязок із Люциусом. Адже в того на шарфі також є ці фази місяця. Дівчина притулилася до хлопцевого плеча й сказала йому:

— Домініку, братику, наш таточко нарешті покаже нам виставу, яку давно готував! Я так схвильована! Поцілуй мене, щоб я заспокоїлася!

Хлопець посміхнувся й палко поцілував дівчину в губи, а потім сказав:

— Елізабет, сестричко, немає причин хвилюватися. Таточко знає, що робить. Сьогодні він себе і нас добряче розважить. — Він знову почав палко цілувати дівчину й навіть завалив її на нижні трибуни.

Ернеста від цих любощів брата й сестри аж вивертає зсередини. Він зовсім не розуміє такої їхньої любові одне до одного. Проте його зацікавила їхня розмова. «Таточко, який влаштовує виставу»… Невже це…

— Духи Скверни, Грішні Душі та мої «любі» діти! Ось-ось ми станемо свідками нової ери — Ери Скверни! Ери, коли нас більше не гнобитимуть! Ери, коли Небесні Святі Ідіоти нарешті будуть скинуті зі своїх тронів та втратять монополію на владу! Ви, Духи Скверни, нарешті зможете вгамувати свій споконвічний голод, отримати людські тіла та відчути себе живими! Ви, Грішні Душі, пізнаєте усю міць та жах моєї сили, коли ваші нащадки тисячами згоратимуть у власних гріхах та спокусах, наче ті свічки від нестримного полумʼя! А ви, мої діти, станете свідками того, як Я, ваш батько, нарешті підкорю Собі усі три світи та буду Єдиним всемогутнім їхнім володарем! — у захваті кричав Люциус, ходячи туди-сюди сценою театру та активно жестикулюючи руками. Аж раптом він помітив серед натовпу Ернеста. — А ось і зірочка нашого шоу! Нумо всі «дружно» поплескаємо йому в долоні!

Усі скверники та, очевидно, діти самого Люциуса почали плескати в долоні Ернесту, поки його очі не засліпив раптовий спалах світла прожекторів. Ернест затулився від світла рукою та вийшов на сцену. Зробивши декілька швидких кроків, він схопив демона за комір сорочки та агресивно притягнув до себе:

— Що весь цей цирк означає, Люциусе? Якого дідька ти втрутився в моє життя?! Відповідай мені!

Люциус тієї ж миті змінив свій запальний, хвацький вираз обличчя на злісний, а його червоні очі спалахнули вогнем:

— Це не цирк, хлопче, це театр! Це мистецтво! Таке ж мистецтво, як використовувати тебе, моя маріонетко, а потім зламати від нудьги. Треба було зважати, що та з ким ти підписуєш, довбню! — розвіявся туманом і зібрався у форму вже далі від Ернеста.

Ернест тільки глянув на демона, як умить заграла тривожна театральна музика, а його руки обплели фіолетові нитки, наче маріонетку, під вигуки скверників у такт мелодії. Люциус починає кружляти навколо нього та періодично з насмішкою дивитися йому в очі. Й раптом диявол починає співати…

— Ти лиш одного хотів:

бути вищим за усіх…

Ернест на цих словах раптом опиняється перед Джонатаном та Антоніо, які схилили перед ним голови, але в обох його соратників є щось лихе в очах.

— Та одного ти не помітив:

ти в лещатах моїх…

Ернест опиняється наче на долоні Люциуса, і його розчавлює інша долоня демона. Чоловік уже думає, що мертвий, і від жаху важко дихає, проте опиняється наче на пʼєдесталі з Люциусом на карті джокера у своїх руках. Натомість лунають подальші слова демонічного співу:

— Ти був гравець, а я твій джокер.

Та тут грі кінець.

Зараховуй — ти вже мрець!

Ернест знову опиняється на підлозі сцени театру, але цього разу Люциус самостійно скручує йому шию, наче маріонетці. Ернест знову залишається живим і відкашлюється, сидячи. Проте його смикають за ті самі ниточки на руках, зводячи знову на ноги й відправляючи до самого центру сцени, де вже стоять, наче декорації, манекени всіх його знайомих та сімʼї, яких він скривдив.

— Твоє життя — лиш мій театр!

Лунає десь над сценою, і Ернест опиняється у своєму королівському одязі та короні серед світла софітів, а потім в один момент опиняється в одязі королівського блазня.

— Зовні ти король, насправді ж — блазень!

Ернест дивиться, куди ведуть нитки, і бачить, що його за них смикає величезний Люциус, співаючи:

— Я цієї пʼєси режисер!

Потім підлітає вгору у своєму звичному розмірі перед Ернестом. За дияволом резко починає сліпити сонце, і він розставляє руки в сторони, показуючи себе наче святим під слова:

— Я твій творець!

Ернеста резко затягує в глиб пісків, щойно він чує слова:

— Тож прийми смиренно свій кінець.

Ернест знову опиняється на сцені та бачить перед собою Амелію, яка відвертається від нього й іде геть, а в нього руки по лікті в крові. Тим часом пісня лунає далі:

— Ти бажав її любові з руками у крові.

На сцені з зʼявляється Карлос, і його голова котиться до Ернестових ніг, після чого сцену заливає кровʼю зі стелі. Сам Ернест стоїть з голови до ніг у крові серед її калюж.

— Ти зрадив брата

та перетворився на ката.

Через мить Ернест опиняється у лицарських обладунках серед трупів орків, а манекени жителів столиці дивляться на нього з жахом.

— Ти не став героєм

із переможним боєм.

Для всіх ти монстр.

Люциус наближається впритул до обличчя Ернеста та зі звичною глузливою, награною усмішкою співає далі:

— Лихий ти монстр!

Далі знову лунає моторошний приспів диявольської пісні й показуються ті ж самі декорації. Але цього разу Ернест уже намагався звільнитися з пут ниток. Проте безрезультатно. Знущання продовжуються під наступні слова та швидке цокання годинника: