○◇○ РОЗДІЛ 26: ПРОПАДША ДУША○◇○

 (час до початку фелірського літочислення. За 21 рік до заснування Феліру)

Весняний день. Недалеко від центру міста зовсім поруч одна з одною жили дві родини. Одна родина була звичайною простою сім’єю - батько солдат, що вийшов у відставку після втрати ноги, мати ткання. Ця сім’я хоч і була простою, проте мала досить добрі стосунки з іншими мешканцями невеличкого міста. На відміно, від іншої родини. Та родина була збіднілою шляхетною родиною - батько колишній урядовий посадовець, мати жриця місцевого храму. Проте не зважаючи на колишній статус, це подружжя любило усім якось пакостити. Чоловік часто напідпитку ліз у бійки та часто когось грабував, а жінка часто з примхи слала на усіх прокльони. Однак у обох сімей було дещо спільне - у обох були сини однакового віку, які часто грались разом. Син доброзичливої родини часто щось собі наспівував та мріяв стати бардом та подорожувати по світу. Він завжди усміхнено вітався з усіма та з найліпшої нагоди намагався допомогти. Його друг, той що син надокучливої родини, виглядав досить безпорадно та хворобливо через постійне недоїдання, проте злився, коли його починав хтось жаліти.

Ось зараз завжди усміхнений хлопчик підбіг до свого товариша, який навприсядки штрикав прутиком мертву пташку.

— Привіт, Лю! А що ти робиш? — зацікавлено промовив шатен, заглядаючи другові у руки за спини.

— Та так, знайшов пташку та стало цікаво, що з нею трапилося. Ось поглянь! — брюнет взяв у руки напіврозкладений труп птаха та почав показувати його перед обличчям товариша.

Проте той одразу ж скривився та відповів.

— Фе! Люциус, вона ж мертва та від неї тхне! Викинь її!

— Ти що злякався, Фрідріху? Будь чоловіком, це ж всього-на-всього пташка! — почав зі сміхом бігати за другом по всьому подвір’ю. Раптом з будинку родини Фрідріха вийшла його мати та з привітною посмішкою промовила.

— Фріді! Синку! Ходи обідати!

Хлопчик побіг до будинку та помахав другу на прощання рукою.

Люциус ще трохи споглядав другу в слід, проте раптом здригнувся, почувши крик п'яного батька.

— Ей! Недомірку! Ходи жерти! — чоловік зробив ще ковток міцної настоянки та пішов усередину будинку.

Люциус нервово закинув очі та перелізши через паркан, пішов додому.

Обід у сім’ї Фрідріха був досить спокійним. Мати накривала на стіл страви. Її чоловік та син вдячно їли, а потім отримували люблячі поцілунки жінки у щоки. Атмосфера у цій родині була досить приємною та теплою. Тим часом у сім’ї Люциуса усе було зовсім навпаки. Батько пив та сварився з геть змарнілою дружиною, мати грозилась проклясти чоловіка та обоє звинувачували у своїх бідах один одного й вимагали у сина повернути у майбутньому їх сім’ї колишній шляхетний статус. Хлопчик не витримав й скинувши миску з перевареною кашею зі столу, пішов геть. Проте невдовзі хлопчак побіг у старий сарай, де були ритуальні речі його матері та захопився все оглядати й перечитувати. Всі ці амулети та старовині записи дуже розбурхували уяву дитини та дуже його зацікавлювали. Хлопчику здавалось ніби всі ці символи говорили до нього моторошним пошепки. Проте Люциус зовсім не боявся. За читанням всіх цих свитків він відволікався від звичних скандалів батьків у будинку. Проте хлопчак тоді збагнув вже тоді, що єдині цінності у світі це влада та соціальний статус. І якщо батьки хочуть аби він знову зробив їх рід заможним, він це зробить.

(8 років до заснування Феліру)

Невдовзі король вирішив розпочати війну проти сусідньої країни, адже захотів собі нових земель. Тож усі молоді чоловіки були забрані до армії, в тому числі й Фрідріх з Люциусом. Проте під час тренувань першого прозвали м'якотілим та почало гнобити керівництво, а от другий зарекомендував себе як найкращого з кадетів. Люциус просто був одержимий ідеєю стати кращим з кращих та показати себе на полі битви. Проте невдовзі в таборі Фрідріх зміг знайти спільну мову з такими ж простими хлопцями побратимами на відміну від Люциуса. Того взагалі всі почали ненавидіти, окрім його друга дитинства, через надмірне намагання бути кращим за всіх та сильне его. Усе наче було гаразд, аж поки на їх табір не напав ворожий загін. Розпочався запеклий бій. Усі, окрім Фрідріха та Люциуса були або поранені або вбиті. Фрідріх сидів поруч з убитими побратимами та від жаху ледве дихав. У вухах лунав дзвін зброї та людські крики. Це видовище запам’ятається йому на все життя. Проте Люциус, на відміну від найкращого друга, міцно стиснув свій меч та кинувся різати ворогів. Безжально, швидко, безперервно...Багряні бризки крові стрімко падали на білий сніг, оскверняючи його. На обличчі брюнета була задоволена усмішка під час того як він убивав ворогів.Одному удар мечем відбувся до живота, іншому один сильний удар зніс голову, третьому потрапив у грудну клітку. Невдовзі Люциус перерубав більш ніж половина ворожих солдатів та вимазаним у їх крові, дивився злісним та моторошним поглядом на решту з їх загону. Ті ж вирішили відступити та перегрупуватись. Люциус засміявся їм у слід.

— Тікайте! Тікайте, сволоти! Як повернетесь я і вас порву на шмаття, як Тузик грілку!

Фрідріх невдовзі сидів вже в моторошному шоці від споглядання битви друга дитинства. Схоже Люциусу подобалося убивати ворогів, настільки, що він увійшов в азарт від битви. Невже він отримує від вбивства задоволення?

(Півроку після заснування Феліру)

Люциус дивився з заздрощами на Фрідріха. Як такий м'ягкий та добродушний хлопець, як він, міг отримати надприродною непереможну силу та ще й заснувати ціле королівство? Це запитання постійно лунало в голові брюнета. Проте й він отримав надприродною силу, проте темнішу та моторошну. І він використає її для того, щоб отримати своє - владу та статус.Саме те, прагнення чого вклали йому змалечку у голову батьки. Люциус пізно уночі покинув свій будинок та пішов до лісу на зібрання власного культу, членами якого стали незгодні з ідеєю Фрідріха місцеві та взяті у полон ворожі солдати. Люциус з їх допомогою вивчав та розвивав темну магію аби скинути владу свого “друга” дитинства. Цієї ночі Люциус нарешті зрозумів з як можна посилити накопичення темної магії у тілі - канібалізм. Він запропонував свою ідею решті та більшість погодилась, сліпо вірячи йому. Тому на тих, хто не був згоден, чекала сумна доля. Люциус не став зупиняти своїх послідовників. Його план по створенню власної армії та завоювання молодої держави успішно втілюється в життя.