○◇○РОЗДІЛ 24: ЗАТИШШЯ ПЕРЕД БУРЕЮ○◇○

(532 рік за фелірським календарем)

Настала осінь, а з нею й день народження короля тирана. На честь свого двадцяти дев'ятиріччя Ернест вирішив влаштували пишний бенкет у палаці. Слуги дуже метушилися та намагалися зробити свято як найкраще. Адже їм ой як не хотілося гнівити свого пана. Джонатан слідкував за слугами, аби раптом хтось раптово не підлив чи не підсипав отрути. Він дуже переживав, адже добре пам'ятав усі замахи на Ернестове життя.

— Чи обов'язково робити таке пишне свято, пане? — запитав Ернеста стурбований Антоніо.

Ернест ледь помітно посміхнувся, сидячи у кріслі та вертячи у руці один із нарцисів, що спокійно стояли букетом у вазі на столі. Як не дивно, це були його улюблені квіти.

— Чи обов'язково? Так, обов'язково. Раніше мої батьки ніколи не влаштували пишні святкування мого дня народження. Вони постійно влаштовували святкування тільки Карлосового дня народження. Тож тепер, коли я став королем, я буду влаштувати бали та звані вечори аби розважитись. — відповів Ернест та вдихнув трохи аромату нарцису.

— Але ж на вас знову можуть вчинити замах, пане. — промовив схвильовано Джонатан.

— Ну так ти схопиш тих, хто вчинить цей замах та потім герцог Норке їх стратить. Проблема буде досить просто та швидко вирішена. — зухвало відповів Ернест Джонатанові та посміхнувся. — А зараз прошу залишити мене одного. Я хочу налаштувати себе на сьогоднішнє свято.

Після цих слів Джонатан та Антоніо покинули покої його величності.

Уже увечері до королівського палацу приїхало багато дворян. Це були усі ті зрадники, котрі, боячись за свої статки, перейшли на бік само коронованого короля. Свято було саме в розпалі, як раптом до бального залу спустився сам іменинник. Ернест досить довго готувався до виходу в оточення аристократії, тому й виглядав доволі вишукано. Дорогий костюм улюбленого Ернестового темно-зеленого кольору із золотою вишивкою, білі рукавички, високі темні чоботи на невеликих підборах, розшита золотом червона накидка з хутряним коміром, така ж червона стрічка й авжеж королівська корона - стали елементами святкового образу його величності.

Як тільки Ернест увійшов до бального залу усі присутні гості йому вклонилися. Звісно ж вони усі відчували перед ним страх, проте вони продовжували привітно йому посміхатися. Один із графів підійшов до Ернеста разом зі своїм товаришем та вклонився йому.

— Вітаю вас, ваша величносте. Я граф де Тюрон. Ви як завжди неймовірно вишукано виглядаєте. — слова чоловіка були досить улесливими, наче мед, тому Ернест трохи насупив брови.

— Графе де Тюрон, годі цих пустих балачок. Переходьте уже до справи! Що ви конкретно хочете від мене? Не гайте мого часу даремно! — промовив суворим тоном Ернест та граф швидко перейшов до суті справи.

— Пробачте пане. Ви завжди такий самотній, тож я подумав можливо вам не вистачає жіночої ніжності та уваги поруч. У мого товариша є донька шлюбного віку, ми саме обговорювали чи не запропонувати вам із нею зустрітися.

Ернест ще сильніше спохмурнів та подивившись графу де Тюрону прямо в очі, промовив моторошним голосом.

— Бачу, у вас досить довгий язик, графе де Тюрон, якщо дозволяєте собі пліткувати про моє особисте життя. Може вам трохи підкоротити його, як гадаєте? Я саме маю майстра у таких справах, можу вас особисто із ним познайомити. Запам'ятайте, одружусь я чи ні - це не ваша справа.

Граф від таких слів та погляду короля зблід зі страху та швидко вибачившись, відійшов зі своїм товаришем чим  далі від правителя.

     Тим часом Люциус прогулювався територією палацу від нудьги. Йому було не цікаво спостерігати за бенкетом усередині, тож він ненадовго залишив Ернеста одного. Недавно він довідався із пліток вартових, що культ темних магів під керівництвом нового лідера почав нападати на простих селян. Це здалося демонові трохи сміховинним, проте й досить сильно зацікавило. Тож він запланував невдовзі навідати культ, який сам і заснував дуже багато років тому бувши ще людиною. Отак і прогулювався б собі Люциус, аж поки йому не довелося ухилитися від стріли, що летіла йому у спину.

— О! Кого це я бачу! Це ж сам бог війни Ольгерд власною персоною! А я гадав, що славним воїнам не личить нападати зі спини. — уїдливим голосом промовив демон, дивлячись прямісінько на дах, де й знаходився бог війни. Ольгерд роздратовано цокнув язиком та крикнув.

— Закрий пащеку, чортяко! Один твій вигляд уже мене виводить із себе!

Люциус задоволено посміхнувся. Якже йому подобається ось цей запальний норов свого колишнього товариша. А ще більше йому до душі дратувати його.

— О! А ти не сам я так бачу...Привів із собою своїх дружків. А чого це вас лише п'ятеро? Де ж мій любий найкращий товариш дитинства Фрідріх? — промовив Люциус солодким голосом, помітивши решту богів. — Хех...Схоже це правда, що він має здатність перероджуватися. Що ж знайду його в новому тілі та випатраю як ту курку... — на його блідому обличчі з'явилася посмішка.

— Гадаєш, ми тебе так легко зараз відпустимо? — промовив Даніель.

— Ти відправишся із нами та постанеш перед судом за свої діяння на землі! — трохи роздратовано промовила Кетрін та скинула свою косу із плеч.

Незабаром усі божества спустилися донизу та розпочали бій із демоном, з ціллю схопити його. Хоча частина сил п'ятірки божеств перейшла до людей через переродження Фрідріха, все одно вони були хоч трохи сильнішими за Люциуса. Але й сам Люциус не відставав. Він, ніби танцюючи, ухилявся від стріл Ольгерда раз за разом, чим дуже дратував його. Декілька разів ламав спис Даніеля та ударяв своєю темною магією Ліліан, аби не давати їй більш  зосереджено прочитувати свої рухи. Проте раптом, коли Вінсент намагався відволікти його невеликими вибухами, Люциус спіймав його за горло та подивився на Ольгерда, звертаючись до нього.