○ ◇ ○ РОЗДІЛ 17: МИ ТЕБЕ НЕ ВИЗНАЄМО!○ ◇ ○

          Поки Амелія тікала разом зі своїм сином до Джо та її розшукувала  королівська гвардія, сам Ернест вже сидів на троні та задоволено посміхався.

—  Я бачу, ти досить задоволений своїм становищем, юначе. — помітив задоволення свого контрактора Люциус.

Ернест закинув ногу на ногу та ширше посміхнувся.

— Авжеж я задоволений, Люциусу. Нарешті я заволодів цією короною. Звісно ж  шкода Карлоса трохи, але він сам винен, що був таким наївним усі ці чотири роки. Він навіть не помічав мого відкритого маніпулювання.    

Ернест настільки був задоволений тим що трапилось, що навіть не звертав уваги на великі калюжі крові рідного брата та його ж таки бездиханне тіло на підлозі.

Аж раптом  двері  тронного залу відчинились та усередину увійшли старійшини із ради міністрів.

— Крістіан, потрібно повідомити його величність про переворот! Зараз ми йому все розкажемо! — промовив один із чоловіків, аж раптом вони почули  грайливий голос Ернеста.

— Що розкажете, пане? — посміхнувся, дивлячись на старійшин. Ті ж, поглянувши на Ернеста, вжахнулись та  почали відходити ближче до дверей.

— Що ви робите на троні, принц Ернест? Де його величність Карлос? — метушливо запитав один зі старійшин.

Ернест трохи ширше посміхнувся та показав рукою на тіло брата на підлозі. Міністри завмерли від жаху та усвідомлення, що вони запізнились з попередженням короля про палацовий переворот. Тепер страхітливе пророцтво для молодшого брата  законного правителя почало справджуватись. Чоловіки витягнули свої мечі із піхв та направили кінчики їх лез на зрадника перед собою.

— Ви монстр! Ви ніколи не будете для усього народу законним королем! Ваша душа не заслуговує на святе прощення володаря небес Фрідріха, страждати їй вічно у Пустелі Тіней! Ви прокляті, ваша високість! Саме ваше народження на світ прокляте! Ми не дамо вам спокійно правити у нашому королівстві! Ви незаконний король!

Ернест перестав посміхатись та божевільно засміявся.

— Пхахаххах...Які ви дивні! Я давно вже знаю, що Небеса відвернулись від мене. Проте, ви самі винні, що я став таким! Ви самі створили собі монстра! Тож тепер не жалійтесь, коли я змушу відчути вас те, що відчував я всі ці роки. Я ЗМУШУ ВАС ВІДЧУТИ ВЕСЬ ТОЙ БІЛЬ, ЩО ВІДЧУВАВ Я ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ! — у цю ж мить мечі міністрів злетіли у повітря та направились своїми гострими кінцями вже на своїх власників.

А Ернест продовжив.

— Що ж, якщо Рада міністрів хоче ворогувати зі мною, тоді будемо ворогувати!

Міністри заклякли від жаху, проте невдовзі почали тікати назад через двері.

— Вам це так просто не минеться! Ми помстимося за нашого короля! — прокричали вони, утікаючи. Коли старійшини пішли, їхні мечі впали до долу.

Проте Ернест залишився сидіти на троні із задумливим виразом обличчя. Він незаконно захопив владу, тож цілком очевидно, що рада міністрів вирішить його усунути від влади. Потрібно бути готовим до усіх можливих сценаріїв наступних подій.

— Вони точно щось придумають аби убити тебе. — посміхнувся Люциус.

— Проте ти ж мене усе одно врятуєш, чи не так? — запитав Ернест у демона посміхнувшись йому у відповідь.

— Пфф...Можеш у цьому не сумніватись. Я ніколи не порушу наш договір. — після цих слів демон зник у чорному тумані.

                 Через кілька тижнів після смерті Карлоса біля кордону із Тельвінією у святилищі, де сховалась від переслідування Амелія, жриці проходили коридорами священного місця та говорили одна з одною. Це було жіноче святилище при якому був невеличкий дитячий притулок.

— Вона знову молиться біля статуї королеви Анни? Наскільки ж у неї сильний відчай, що вона усю ніч промовляє молитви до верховних світлих духів. — промовила одна із жриць, проте її товаришка окинула її незадоволеним поглядом.

— Побійся кари небесної! Ти ж знаєш, що вона втратила чоловіка та була змушена покинути свого новонародженого малюка. Що ще їй у такій ситуації відчувати, окрім болю? Дай жінці спокій!

Невдовзі жриці відчинили тяжкі дерев'яні двері та побачили свою королеву, що сиділа перед статуєю першої королеви та шепотіла молитви раз по раз схлипуючи від невимовного болю в душі. Амелія була зовсім іншою тепер. Замість дорогих королівських вбрання та прикрас на ній тепер звичайна біла сукня жриці підперезана поясом із вишитими на ньому символами оберегами. Руде волосся спутане та очі червоні від пролитих сліз.

— Прошу, Анно, небесна володарко, порятуй моє немовля! Захисти його, молю тебе!...Б...Благаю! — промовила Амелія та почала бити поклони статуї богині, знову заридавши з розпачу. Вона втратила усе...Втратила коханого чоловіка та сина, так і не встигнувши подарувати йому свою материнську ласку та тепло. Жриці повільно підійшли до дівчини та почали підіймати її на ноги.

— Годі вам, пані! Вам потрібно хоч трохи поспати! — промовила одна із жриць, але колишня королева пручалась тому, аби її підіймати на ноги. Проте як би Амелія не намагалась вибратись із під рук жриць, ті все одно відвели її поспати. Руда самотня дівчина навіть крізь сон кликала свого померлого чоловіка та ридала, притискаючи до себе білу нитку оберіг, яку носила ще з дня весілля. Цей невимовний біль мучив душу Амелії ще з дня втечі із палацу. Вона досі не могла повірити, що Ернест зрадив Карлоса та убив його. Проте слід дивитись правді в очі та прийняти сувору реальність. У неї був люблячий чоловік, вона нещодавно стала матір'ю...Проте вона втратила усе через амбіції недолюбленого суспільством брата її чоловіка. Хоч Амелія й втратила коханого, проте у неї ще залишився Рональд, її новонароджений син, якого вона захистить навіть не в змозі бути поруч. Вона ніколи не розповість Ернесту де сховала своє немовля, наперекір загрозі власної смерті.