○◇○РОЗДІЛ 16: ТЕПЕР Я ТУТ КОРОЛЬ○◇○

(6 місяців потому, 29 липня 521 року)

                Настало літо. Теплий вітерець ледь-ледь колихав дерева та квіти. Птахи співали свої пісеньки та здається нічого не віщувало біди. День пройшов досить спокійно, проте ніхто не здогадувався, що відбудеться в найближчі кілька годин. У цей день Амелія сиділа у вітальні та читала книгу й злегка гладила свій вже достатньо великий живіт. Вона була на останніх термінах вагітності та пологи могли розпочатись будь-якої миті. Увесь цей час дівчина була досить активною в соціальному та політичному житті королеви, допоки через тяжкість пересування не була змушена більше залишатись у палаці. Так читала Амелія книгу поки не відчула нестерпний біль у животі. Дівчина спочатку подумала, що це знову хибні перейми, які вже траплялись раніше, та вирішила трохи потерпіти. Проте коли пройшло вже понад десять хвилин, а біль усе не зникав, Амелія різко закричала та на її крик прибігли служниці й одразу ж кинулись до неї.

— Ваша Величність, що з вами? Нам кликати лікаря?

Амелія ледве промовила.

— Так! Покличте хутчіше до мене лікаря! Здається на цей раз я справді народжую малюка!

Служниці тієї ж миті побігли за придворним лікарем та невдовзі він почав приймати пологи у молодої королеви.

              Шум навколо дійшов не тільки до Карлоса, якого у першу чергу сповістили про пологи, а й до Ернеста. Він зрозумів, що ось час втілити свій план настав. Проходячи по коридору, юнак тричі стиснув пальці, тримаючи руку за спиною. Цей жест свого рятівника помітив Антоніо, який сидів на дереві, та швидко пішов доповісти про це Джонатану.

— Пора! Його Високість дав сигнал.

Джонатан тяжко видихнув.

— Що ж, зробімо це!

Антоніо, після цих слів товариша, відчинив ворота та пропустив усередину озброєних солдатів. Солдати, довго не думаючи, кинулись розпочинати бійку з вартовими, які були неготовими до неочікуваного бунту та осади палацу. До того ж вартових в цю ніч на посту виявилось не досить багато, проте незабаром решта вартових теж долучилась до сутички, аби не пустити зрадників усередину палацу.

             Тим часом Ернест уже увійшов до тронного залу де саме був Карлос, який був дуже щасливий тому, що скоро стане батьком. Король почувши кроки, повернувся до дверей та посміхнувся своєму молодшому брату.

— Ернесте, ти вже чув, що в Амелії почались пологи? Я так довго чекав цього моменту. Нарешті я стану татусем. Дай же о великий Фрідріх, моїй дружині сил народити мені здорового первістка!

Карлос справді був дуже щасливий та сподівався, що Ернест розділить з ним його радість. Проте Ернест роздратовано відповів.

— Що ж, я теж чекав цього дня. Але не через щастя стати дядьком.

Карлос здивувався та трохи напружився, через якесь невідоме раніше почуття.

— Що ти хочеш цим сказати, брате? Я думав, ти з нетерпінням чекаєш дня народження свого племінника чи племінниці...

Ернест різко почав сміятись та невдовзі зареготав сильніше та трохи поправив своє волосся на лобі рукою.

— Господи, Карлосе, я просто не можу з твоєї наївності! Чи то можливо тупість. Ти справді думав, що я буду тішитись народженню цієї дитини? Ти при своєму розумі? — різко перестав сміятись та став доволі серйозним, після чого продовжив моторошним голосом. — Я давно забув як це радіти з будь-якого приводу. Забув з того часу, як мені виповнилось чотирнадцять. Ти хоч знаєш, як мені було погано, коли я почув передбачення для твоєї дитини? Ти хоч знаєш, як я почувався, коли Амелія обрала тебе, а не мене! — останнє речення хлопець прокричав від люті, проте Карлос підійшов та обняв його.

— Братику, пробач, я...Я не здогадувався про твої почуття до Амелії, я думав, що ти просто соціофоб та боїшся знайомитись з кимось, через ставлення оточення до тебе.

Проте Ернест відштовхнув брата від себе.

— Ти просто не цікавився моїми почуттями увесь цей час! Знаєш, хто убив наших батьків? Це - я! Я убив наших батьків у ніч свого чотирнадцятиріччя! Погодься, ти навіть не підозрював, що я і був убивцею весь цей час! Ти шукав всі ці чотири роки убивцю наших батьків, але навіть не подумав, що ним можу бути я!

Ці слова молодшого брата змусили Карлоса пригадати застереження ще живого батька стосовно Ернеста.

— Для чого ти убив наших батьків, брате? Чого ти хочеш цим досягти?

Ернест знову трохи посміявся.

— Який ти все ж таки тупенький та наївний, брате. — поглянув Карлосові прямо в очі з усією упевненістю. — Я хочу твій трон, брате! Я хочу стати королем замість тебе, зайняти твоє місце! Місце того, кого всі так обожнюють! Адже я завжди заздрив тобі!

Карлос стиснув кулаки від легкої люті та гніву на самого себе, що був таким довірливим та не помічав справжніх намірів рідного брата. Він відчув біль від зради того, кого всі ці роки сумлінно захищав перед іншими.

— Що ж, тоді якщо ти так хочеш відібрати мою корону, тобі доведеться мене вбити! Проте, нумо розв'язувати цю проблему більш цивілізовано - грою в шахи? Хто переможе - посяде трон, а хто програє - втратить життя. Я не хочу тебе убивати, брате, проте платою за вбивство члена королівської сім'ї має стати життя його убивці. Ти вчинив страшний гріх та мусиш спокутати його власною кров'ю!

Ернест знову засміявся.

— Пхахаха! Так і знав, що ти скажеш щось подібне. Проте ти певно забув, якого болю завдав мені наш батько за життя та наскільки байдужою до насильства стосовно мене була наша мати. Вони обоє заслужили того, що я з ними зробив. Це була моя їм помста за мої страждання. — трохи кивнув головою убік. — Що ж, я погоджуюсь на твої умови, старший брате!