○ ◇ ○ РОЗДІЛ 7: НЕЗНАЙОМІ ПОЧУТТЯ○ ◇ ○

  Усю ніч Ернест не міг заплющити очі. Як тільки він це робив, йому одразу ж зринав образ Амелії, її посмішка та ясні очі. Щось в грудях радісно затьохкало, від чого юнак знову прокинувся та сів у ліжку.

— Та що це зі мною? Чому я не можу викинути її з голови? Чому я взагалі думаю про неї? — Ернест доторкнувся до лівої грудини долонею та відчув дещо досить дивне для себе.

— Чому моє серце так сильно б'ється?

Люциус, який перебував недалеко від ліжка хлопця, лиш посміхнувся та підійшов ближче.

— Пффхаа...Та ти схоже закохався. Невже те дівчисько настільки гарне, що варто твоєї уваги?

— Чого запитуєш? Хоча...Чого б це демонові розбиратись в жіночій красі...Вам же не притаманні людські почуття... — Ернест нервово видохнув. — А якщо і закохався, то що з того?

Люциус ширше усміхнувся.

— Просто думаю, кожному великому королю потрібна королева.

Чогось від цієї розмови Ернест почервонів та все ж йому вдалося заснути.

      Наступного ранку усі студенти поспішали на заняття й в головному корпусі академії був суцільний гамір та метушня. Усі бігли в різні сторони, поспішаючи. Карлос також поспішав на своє заняття, пробираючись крізь юрбу, проте його хтось ненароком штовхнув й він упав на якусь дівчину, збивши її з ніг. То була Амелія, яка теж поспішала на заняття з цілою купую книжок та конспектів. Які звісно ж розкидались по підлозі. Дівчина почала їх хутко збирати, та раптом почула знайомий голос та підвела голову.

— Пробач... Я ненароком наштовхнувся на тебе. Я не хотів. Давай я допоможу тобі донести усе це. До якого кабінету ти йдеш? — Карлос і сам підвів голову та раптом він з Амелією зустрілись поглядами. На хвилину обидвоє завмерли в тиші, але потім перевили погляд та помітили, що торкаються один одного руками, тримаючи їх на одній із книжок. Від цього обоє зніяковіли та почервоніли. Потім обоє ж однозначно підвелись на ноги.

— Пробач, ще раз за це... Я справді не хотів. До речі я Кар... — хотів промовити Карлос та Амелія його перебила.

— Карлос фон Едерн. Твоє ім'я всі тут знають. — посміхнулась.

— Точно...Я і забув...А твоє ім...

— Амелія Рютенберг. Пам'ятаєш мене? Ми часто бавились дітьми.

Карлос здивувався.

— Справді, Амелія? Ох, я такий радий нарешті з тобою зустрітись.Пробач, але дозволь запитати, чому ти так раптово припинила навідувати мене та мого брата? Нам було досить самотньо.

Амелія тяжко видихнула.

— Мій батько відправив мене у дівочу школу-інтернат, де з мене намагались виховати справжню леді. Якщо чесно, я б хотіла не згадувати ті роки. То було суцільне жахіття. Усі ці корсети й уроки сервірування столу до чаювання... — було видно, що дівчина говорить з явною огидою про пережите в школі леді. Тож Карлос вирішив припинити бесіду про це. Йому не хотілось пробуджувати у давньої подруги неприємні спогади.

— Вибач, я не хотів, щоб ти згадувала такий травматичний досвід. Тож куди тобі потрібно йти на урок? — Карлос взяв з рук Амелії декілька книжок, від чого дівчина почервоніла та відповіла.

— В 345 аудиторію. В мене урок травознавства.

Карлос посміхнувся та повів Амелію на сходи.

— Що ж, Амелія Рютенберг, я проведу тебе до цієї аудиторії.

Амелія була просто вражена такими добрими вчинками та доброзичливою поведінкою Карлоса.

Невдовзі хлопець та дівчина вже підходили до потрібного кабінету.

— Амеліє, я хотів ще тебе про дещо запитати. А як ти поступила на магічний факультет? Так само як і я - за гроші сім'ї?

Амелія видихнула.

— Я складала вступні екзамени. Бо мене не хотіли приймати взагалі. Наш директор доволі упереджено ставиться до дівчат. Це пригнічує. — спохмурніла. — Але, я сподіваюсь, мені вдасться колись це змінити.

Цього разу враженим був вже Карлос, тому він усміхнувся.

— Я впевнений, що в тебе все вийде. До речі, учора приїхав у академію мій молодший брат.

Амелія здивувалась.

— Справді? Ернест теж вже студент академії? Я хочу з ним зустрітись!

Карлос усміхнено дивився на Амелію.

— Звісно, ж ти його скоро побачиш. Зустріньмося у головному холі та разом пошукаємо мого брата? Я впевнений, він здивується, побачивши тебе.

Дівчина лише кивнула та після довгого прощання, зайшла усміхненою у свою аудиторію.

      Невдовзі настала обідня перерва. Усі учні поспішали у їдальню, аби перекусити. Ернест почекав, поки усі його однокласники вийдуть із кабінету, та поспішив до гуртожитку. Він очікував побачити у себе в кімнаті свій перекус, що є однією з привілеїв членів королівської сім'ї в академії. Проте обіду на у кімнаті не виявилось. Спантеличений Ернест подивився на Джонатана, що стояв поруч.

— Де мій обід? Ти ж мав принести його до моєї кімнати.

Джонатан тяжко видихнув та відповів.

— Це все ректор. Він заборонив мені приносити вам обід під час обідньої перерви, мій принце. Тому ви повинні спуститись до їдальні та пообідати з рештою учнів.