Епілог: Діагноз безодні

Кабінет пахнув дорогою кавою, шкіряними палітурками й стерильністю. Тут не було місця для хаосу. Усе стояло на своїх місцях: дипломи на стінах у рівних рамках, годинник, що цокав у ритмі спокійного серцебиття, і ідеально чистий стіл Ірини.

Психологиня постукала ручкою по екрану планшета.

«Євгенія Василенко. Статус: Клієнт не виходить на зв'язок. Пропущено сеанси: 4».

Ірина зітхнула, зняла окуляри й потерла перенісся. Це дратувало. Не тому, що вона хвилювалася за безпеку клієнтки — вона знала, що з Женею все гаразд фізично. Це дратувало її професійне его. Женя була "складним, але перспективним кейсом". Класична депресія на фоні розлучення, ускладнена схильністю до магічного мислення та ескапізму. Ірина майже витягла її. Майже змусила прийняти реальність.

А потім — цей безглуздий бунт. Блокування номера. Втеча в "новий дім". Регрес.

— Типова захисна реакція, — пробурмотіла Ірина вголос, закриваючи файл. — Втеча у фантазію, коли реальність стає надто вимогливою.

У двері подзвонили. Кур'єр.

Пакунок був важким, загорнутим у грубий коричневий папір, без зворотної адреси. Лише штамп поштового відділення з передмістя — того самого, де купила будинок Женя. І ім'я отримувача: «Для Ірини. Щоб ви зрозуміли».

Ірина розрізала папір канцелярським ножем.

Всередині лежав товстий зошит у шкіряній палітурці. Ні, не один — кілька зошитів, скріплених разом, списаних знайомим дрібним почерком Жені. А зверху — записка: «Я не втекла. Я повернулася додому. Ось карта».

Ірина хмикнула. "Карта". Метафори. Знову ці нескінченні метафори.

Вона відкрила першу сторінку.

«Коли слова, гостріші леза, Стаєш гнучкою, як береза...»

Ірина почала читати. Спочатку — з професійним скепсисом, готуючись робити нотатки про "ознаки дереалізації" та "дисоціативний розлад". Вона читала про Шафу, про Ліс, про Ельфа і Гномів.

Але чим далі вона заглиблювалася в текст, тим рідше вона тяглася до ручки.

Година минала за годиною. Кава в чашці охолола. Сонце за вікном сіло, і кабінет занурився у сутінки, але Ірина не вмикала світло, підсвічуючи сторінки настільною лампою. Вона читала жадібно.

Це було... неймовірно.

Вона відклала останній зошит, де описувався фінал — перетворення Вежі на пагорб і прощання з минулим. Її серце билося частіше. Не від віри в казку, ні. Від наукового захоплення.

— Геніально, — прошепотіла вона в тиші кабінету.

Вона встала і почала ходити кімнатою, її мозок гарячково працював, перекладаючи образи Жені на мову психоаналізу.

— Це ж чистий Юнг! — вигукнула вона, звертаючись до порожнього крісла для пацієнтів. — Абсолютно чиста, дистильована робота підсвідомості через Активну Уяву!

Вона схопила зошит і тицьнула пальцем у сторінку з описом Патріла.

— "Колекціонер". Це ж ідеальний образ Негативного Анімуса! Тіньовий Батько, що утримує лібідо в інфантильному стані, "заморожує" розвиток. А цей Лір... — вона перегорнула сторінки назад. — Позитивний Анімус. Провідник. Чоловіча частина її душі, яка допомагає їй знайти шлях до Самості.

Ірина була в екстазі. Вона бачила тут усе: Тінь (у вигляді матері/відьми), процес Індивідуації (пошук імені), інтеграцію травми (чорна рука). Женя не просто написала казку. Вона несвідомо провела над собою найглибший сеанс самотерапії, який Ірина коли-небудь бачила.

— Вона не втекла, — пробурмотіла Ірина, дивлячись на рукопис, як на скарб. — Вона зцілилася. Вона переписала свій сценарій. І вона надіслала це мені, щоб я це засвідчила.

Це був матеріал для монографії. Це була сенсація. "Метод наративної реконструкції особистості при важких депресивних станах".

Але записка... «Я повернулася додому».

Ірина насупилася. Фінал книги був... дивним. Женя залишилася "там". У метафорі. З погляду психології, це могло означати повну інтеграцію, або ж... остаточний відрив від реальності. Психоз.

— Я маю її побачити, — вирішила Ірина.

Вона не могла залишити це просто так. Вона мала переконатися, що Женя розуміє: Ліс — це лише символ. Що вона здорова. І, звісно, отримати дозвіл на публікацію цього "щоденника".

Ірина схопила пальто і ключі від машини. Потім зупинилася, подивилася на зошити й кинула їх у сумку.

— Тримайся, Женю, — сказала вона своєму відображенню у дзеркалі. — Я їду. Ми розберемо твою "казку" на атоми. Ти будеш зіркою психоаналізу.

Вона вимкнула світло і вийшла, залишивши кабінет зануреним у раціональну, безпечну темряву. Вона не знала, що темрява, в яку вона їде, зовсім інша.

***

Машина зупинилася різко, колеса хруснули по гравію.

Вона вийшла з машини, грюкнувши дверима. Тиша тут була іншою, ніж у місті. Вона не була порожньою. Вона була... густою.

Будинок Жені виглядав покинутим. Вікна були темними, наче заплющені очі мерця. Сад, який Женя, судячи з щоденника, намагалася доглядати, тепер виглядав дико — бур’яни піднялися неприродно високо, ніби час тут тече швидше.

Ірина увімкнула ліхтарик на телефоні й рушила до ганку. Промінь світла вихопив з темряви старі дошки, облуплену фарбу і двері.

Вони були прочинені.

— Типова поведінка при дисоціативній фузі, — пробурмотіла Ірина собі під ніс, намагаючись заглушити ірраціональний холодок, що пробіг по спині. — Втрата побутових навичок, нехтування безпекою.

Вона штовхнула двері. Ті піддалися беззвучно, наче петлі були щойно змащені маслом.

Ірина ступила всередину.

— Женю? — гукнула вона. Її голос пролунав у порожньому передпокої неприродно гучно, але не дав відлуння. Стіни наче ввібрали звук. — Це Ірина. Я отримала ваші записи. Нам треба поговорити.

Відповіді не було.

У будинку пахло не так, як вона очікувала. Не було запаху запустіння чи пилу. Пахло чимось солодким, нудотним, схожим на перестиглі фрукти або дорогі, важкі парфуми.

Ірина пройшла на кухню. На столі стояла чашка з недопитим чаєм. Поверхня рідини вкрилася пліснявою. Поруч лежала ручка — та сама, якою, ймовірно, писався щоденник.