Частина III. Народження Легенди. Розділ 19. Сповідь Королеви

Дощ нарешті вщух.

Він не просто припинився — він виконав свою роботу і пішов, залишивши по собі світ, вимитий до кісток. Хмари над головою розійшлися, і вперше за тисячу років на небосхил випливло справжнє, не золоте і не смарагдове, а звичайне бліде сонце.

Вежі більше не було. На її місці, посеред чорної, розкислої землі, височів пологий пагорб. Він парував під променями сонця, і прямо на очах з чорного бруду пробивалася молода, яскраво-зелена трава.

Патріл стояв на колінах біля підніжжя цього пагорба. Його ідеальний одяг перетворився на лахміття, сиве волосся злиплося від дощу, а плечі здригалися. Він плакав. Тихо, беззвучно, як плачуть ті, хто тримав сльози всередині цілу вічність. І там, де його сльози падали на землю, розквітали дрібні білі квіти.

Женя стояла поруч, спираючись на плече Ліра. Вона відчувала, як чорна сітка на її правій руці світлішає, вбираючись під шкіру, стаючи просто тонким сріблястим візерунком, схожим на шрам на грудях ельфа. Біль зник. Залишилася лише легка, світла втома.

— Все скінчилося? — тихо запитав Лір. Він дивився на сонце, мружачись, наче вперше бачив світло.

— Тільки починається, — відповіла Женя.

Вона подивилася в бік лісу. Звідти, з-поміж чорних стовбурів, що вже почали вкриватися зеленню, вийшла постать.

Це була Тінь.

Але тепер, під справжнім сонцем, вона більше не була зіткана з мороку і диму. Її примарна оболонка танула, розвіюючись, як ранковий туман. Кожен її крок робив її щільнішою, реальнішою.

Патріл відчув її присутність. Він повільно підняв голову, його очі, червоні від сліз, розширилися.

— Ти... — прошепотів він.

Тінь зробила останній крок і вийшла на світло. Дим остаточно зник. Перед ними стояла висока жінка у простій сірій сукні. Її волосся було срібним, як місячне сяйво, а обличчя, хоч і вкрите зморшками, було сповнене такої величної краси, що перехоплювало подих.

Це була Королева.

Патріл, хитаючись, підвівся з колін. Він простягнув до неї тремтячі руки, не вірячи своїм очам.

— Елеонора... — видихнув він ім’я, яке боявся згадувати тисячу років. — Ти... ти не пішла? Ти не залишила мене?

Жінка сумно посміхнулася. Її очі, глибокі й темні, були сповнені любові й болю.

— Я ніколи не йшла, мій любий, — її голос був тим самим голосом Тіні, але тепер він звучав чисто і дзвінко. — Я чекала. Я чекала у кожній тіні, у кожному шелесті листя. Я чекала, поки ти перестанеш будувати в'язницю і почнеш жити.

Патріл впав до її ніг, обіймаючи край її сукні, ридаючи вже вголос, як дитина, що знайшла матір. Елеонора поклала руку йому на голову, гладячи його сиве волосся.

Женя дивилася на цю сцену, і її серце забилося так сильно, що заболіло в грудях. Вона дивилася на жінку. На її срібне волосся. На її руки. На те, як вона нахилила голову.

Цей жест.

У голові Жені спалахнув спогад. Не з цього світу. З іншого. Кухня в панельному будинку. Запах пирога з яблуками. І жінка, яка так само гладить її по голові, коли Женя плаче через розбите коліно. Жінка, яку вона поховала три роки тому. Жінка, чиєї смерті вона так і не змогла прийняти, що й стало початком її депресії.

— Мамо?.. — прошепотіла Женя. Це слово вирвалося з неї само собою, тихо і безвірно.

Елеонора підняла очі від свого чоловіка і подивилася прямо на Женю. В її погляді не було подиву. Там була безмежна, тепла, рідна ніжність.

— Привіт, Женю, — сказала вона м'яко. — Або краще сказати... здрастуй, Ельвіро. Я так довго чекала, коли ти знайдеш дорогу додому.

Світ навколо Жені похитнувся. Пазл склався.

Тінь, яка вела її лісом. Мудра відьма, яка вчила її магії. Королева цього світу. І її земна мама, яка вчила її читати й пекти пироги.

Це була одна й та сама людина.

— Ти... — Женя зробила крок уперед, сльози застигли в її очах. — Ти була там? Зі мною? Увесь цей час?

Елеонора кивнула, і по її щоці теж скотилася сльоза.

— Я мусила сховати тебе, доню. Там, де "Та, що сяє злом" не могла тебе знайти. У світі без магії. У світі бетону і шуму. Я пішла з тобою, щоб ти не була сама. Я виростила тебе там, щоб ти стала сильною. Щоб ти навчилася виживати.

— Але ти померла... — прошепотіла Женя. — Я поховала тебе.

— Моє земне тіло втомилося, — відповіла Елеонора. — Я мусила повернутися сюди, у тінь, щоб підготувати твій шлях назад. Я залишила тебе, щоб ти знайшла свій біль. Бо тільки біль міг відкрити Шафу. Тільки розбите серце могло зламати замок Лінди.

Патріл підняв голову, дивлячись то на дружину, то на доньку. Його обличчя було мокрим від сліз, але вперше за вічність воно було живим.

— Ельвіра? — прохрипів він. — Моя дівчинка... ти жива?

Женя подивилася на батька, якого щойно врятувала, і на матір, яку вважала мертвою. Вона відчула руку Ліра на своєму плечі — теплу, надійну опору.

Вона більше не була розбитою жінкою з порожньої квартири. Вона була цілою.

— Я жива, тату, — сказала вона, роблячи крок до них обох. — Ми всі живі.

Женя перевела погляд з матері на батька. Патріл все ще тримався за руку Елеонори, наче потопельник за рятувальний круг. Він виглядав постарілим на століття за одну хвилину, але в його очах більше не було того скляного, божевільного блиску. Там був лише сором.

— Темінь, — тихо сказала Женя, згадуючи темну фігуру за троном у Вежі. — Та, що шепотіла йому. Та, що керувала ним. Вона називала себе пам'яттю, але пахла гниллю. Хто вона?

Елеонора зітхнула і сіла на траву, що пробилася крізь попіл Вежі. Вона поплескала рукою поруч, запрошуючи Женю сісти.

— У неї багато імен, доню. У казках цього світу її називали "Тією, що сяє злом". Але я пам'ятаю її справжнє ім'я. Її звали Лінда.

Патріл здригнувся, почувши це ім'я. Він заплющив очі, і по його щоці скотилася сльоза.

— Лінда... — прошепотів він хрипко. — Вона була такою... світлою. Я думав, вона ангел.

— Вона була могутньою чаклункою з-поза меж нашого королівства, — продовжила Елеонора, і її голос став твердим. — Вона прийшла до нас під маскою цілительки та друга. Вона захоплювалася нашим Садом, нашим щастям, твоєю красою, Ельвіро. Але під цією маскою жила чорна, як смола, заздрість.