Частина III. Народження Легенди. Розділ 18. Пісня Живого Лісу

Всередині не було золота.

Женя очікувала побачити руїни тієї розкішної зали, де вони билися раніше — розбиті вітрини, уламки бурштину, рештки «музею». Але реальність виявилася страшнішою.

Тут ніколи не було музею.

Величезний простір, що ховався за стінами Вежі, був наповнений сірим, невагомим снігопадом. Тільки це був не сніг. Це був попіл. Він падав зі стелі, якої не було видно у темряві, вкриваючи підлогу товстим, м’яким килимом, що глушив кроки.

— Це не палац, — прошепотів Лір, і його голос пролунав глухо, наче вони стояли всередині велетенського дзвону, набитого ватою. — Це крематорій.

Вони йшли вперед, залишаючи глибокі сліди у сірому пилу. Повітря було сухим, перченим, мертвим. Тут не було запаху вологи, який вони принесли з собою ззовні. Тут пахло лише часом, який згорів і розсипався на порох.

У центрі зали, там, де Женя пам’ятала зручне крісло і скляний столик, тепер височіла гора. Це був насип зі сплавленого, чорного скла і сміття — уламків тих самих сфер, кісток, сухого гілля. І на вершині цієї купи, наче на троні, сидів він.

Патріл.

Він більше не виглядав як сучасний чоловік у модному светрі. Ілюзія «нормальності» зникла разом із золотим сяйвом зовні.

На троні з попелу сидів старий. Його одяг був лахміттям, що колись, можливо, було королівською мантією, а тепер нагадувало сіру павутину. Його обличчя було виснаженим, шкіра — прозорою, як пергамент, крізь який просвічували темні, застиглі вени. Він сидів, згорбившись, дивлячись у порожнечу перед собою.

Але найстрашнішим був не він.

За його спиною, ледь відділяючись від темряви, стояла Вона.

Висока, витягнута фігура, зіткана з того самого мерехтливого, холодного мороку, що й «Порожні», але набагато щільніша. Вона не мала обличчя, лише контур, що нагадував жінку. Її довгі, примарні руки лежали на плечах Патріла, наче втішаючи його. Або утримуючи.

— Вона тут, — видихнула Женя, відчуваючи, як чорні вени на її руці болісно запульсували, реагуючи на присутність джерела отрути. — Та, що сяє злом.

Патріл повільно підняв голову. Його очі були тьмяними, як калюжі в похмурний день. У них не було злості, лише безмежна, вікова втома.

— Ви прийшли, — прошелестів його голос, схожий на шурхіт сухого листя. — Навіщо? Тут більше нічого немає. Ви розбили вікна. Ви впустили вітер. Мої метелики розлетілися... і померли.

Та що сяє злом, за його спиною заворушилася. Вона нахилилася до його вуха, і хоча її губ не було видно, Женя і Лір почули шепіт. Він звучав не зовні, а прямо в голові — солодкий, липкий, отруйний.

«Вони прийшли зробити тобі боляче, любий... Вони хочуть забрати твій спокій. Вони хочуть, щоб ти знову плакав...»

Патріл здригнувся і вчепився кістлявими пальцями у підлокітники свого трону зі сміття.

— Йдіть, — прохрипів він. — Я не хочу війни. Я хочу тиші. Залиште мене з моїм горем. Це все, що в мене залишилося.

Лір зробив крок уперед. Вона відчувала, як Лір напружився поруч, готовий вихопити меч, але поклала руку йому на передпліччя, зупиняючи. Тут не можна було різати. Тут треба було говорити.

— Ми прийшли не вбивати тебе, Патріле, — сказала вона. Її голос був твердим, наповненим вагою Каменю, і він розігнав мертву тишу зали. — І не забирати твій спокій. Ми прийшли розбудити тебе.

«Брехня...» — прошипіла Та що сяє злом за спиною старого, і повітря навколо неї заіскрилося холодним, колючим світлом. «Вони принесли смерть. Подивись на них. Брудні. Смертні. Вони гниють живцем. Не слухай їх».

— Я бачу, — кивнула Женя, дивлячись прямо туди, де мало бути обличчя темної форми. — Ти тримаєш його страхом. Ти переконала його, що біль — це кінець. Що єдиний спосіб врятувати любов — це перетворити її на камінь.

Вона перевела погляд на Патріла.

— Але подивись навколо, Колекціонере. Подивись на свій трон. Це не вічність. Це смітник. Ти сидиш на уламках життів, які ти вкрав, але не зміг прожити.

Патріл обвів поглядом залу, наче вперше бачачи попіл і руїни. В його очах майнуло щось схоже на жах прозріння.

— Це... це було золото, — пробурмотів він розгублено. — Тут було світло... Де моє світло?

«Воно тут, зі мною...» — заспокійливо зашепотіла темна форма, її примарні пальці гладили його по сивому волоссю. «Я — твоє світло. Я — твій захист. Закрий очі. Забудь їх. Вони — лише поганий сон».

— Ні! — вигукнув Лір. Він вийшов уперед, і його голос задзвенів чистою, ельфійською сталлю. — Ми — реальність! Я — Лір, син вітру, якого ти скував! А це — Ельвіра, донька, яку ти забув, ховаючись у своїй казці!

Патріл сіпнувся, почувши ім’я "Ельвіра". Він подивився на Женю — брудну, втомлену, з почорнілою рукою.

— Ельвіра?.. — його голос тремтів. — Ні... вона була маленькою. Вона була чистою. Вона... померла.

— Вона росла, — сказала Женя, підходячи ближче до підніжжя купи сміття. — Вона падала, розбивала коліна, плакала. Вона жила. Те, чого ти так боявся для неї.

Вона підняла свою праву руку, демонструючи Опік Хаосу.

— Ти хотів "вічного літа"? Ось ціна твого літа, Патріле. Гниття. Ти не зупинив смерть. Ти просто розтягнув агонію на тисячу років.

Та що сяє злом за спиною Патріла раптом виросла, стаючи величезною і загрозливою. Її шепіт перетворився на скрегіт.

«Змусь її замовкнути! Вона отруює тебе! Вбий її!»

Золотий пил, що лежав під шаром попелу, почав підійматися у повітря, закручуючись у спіралі. Патріл підняв руку, підкоряючись наказу Тіні, але його рука тремтіла.

Женя не відступила. Вона знала, що це вирішальний момент.

— Ти не вб'єш мене, — тихо сказала вона. — Бо я — це твоя правда. І я принесла тобі пісню. Не колискову, щоб спати. А гімн, щоб прокинутися.

Темінь не напала. Вона розтеклася.

Висока фігура за спиною Патріла раптом втратила форму, перетворившись на густий, холодний туман, що миттєво заповнив усю залу. Цей туман не закривав огляд — він проникав під шкіру, у легені, у думки.