Частина III. Народження Легенди. Розділ 17. Мелодія неминучого

Ти думав, що тиша — це щит і стіна,
Що пам'ять можна вбити.
Та пісня пробила граніт, і вона
Вже хоче на волі жити.

Ліс був мовчазним, але це більше не була тиша цвинтаря. Це була тиша перед вдихом.

Женя йшла першою. Її кроки, що ще вчора були важкими й невпевненими, тепер мали ритм. Вона не боролася з землею, вона ступала по ній так, наче мала на це повне право. І земля відповідала.

Лір, йдучи за нею на крок позаду, бачив це на власні очі. І хоча він прожив у цьому світі століття, те, що він бачив зараз, змушувало його ельфійське серце завмирати від суміші страху і захвату.

Там, де чорна підошва черевика Жені торкалася сірої багнюки, відбувалося щось неможливе.

Вона ступила на покручене, мертве коріння старого в’яза. Під її вагою кора тріснула, але з тріщини посипався не порох. Звідти, просто на очах, вирвався жмут блідого, покрученого моху. Він був негарним, бурим, схожим на іржу, але він був живим. Він жадібно вчепився в мертве дерево, поглинаючи вологу.

Вона пройшла повз калюжу, і чорна вода в ній пішла брижами, хоча вітру не було. З мулу піднялися бульбашки повітря, і на поверхню сплив маленький, слизький паросток латаття — ще не розкритого, скрученого в тугий, потворний кулак.

— Ти бачиш це? — тихо запитав Лір.

Женя зупинилася й озирнулася. Її обличчя було спокійним, зосередженим. Вона подивилася на свої сліди, що світилися слабким, ледь помітним смарагдовим пульсом, який швидко згасав, залишаючи по собі цей дикий, хаотичний ріст.

— Я не роблю це спеціально, — відповіла вона. Вона підняла свою праву руку. Чорні вени на ній вібрували. — Я просто... звучу.

— Ти — камертон, — здогадався Лір. Він підійшов до куща, повз який вона щойно пройшла. На сухих гілках набубнявіли бруньки — гострі, колючі, готові вибухнути листям. — Ти несеш у собі вібрацію, яка ламає стазис Патріла.

Він торкнувся бруньки. Вона була липкою і теплою.

— Раніше я б назвав це потворним, — зізнався він, дивлячись на Женю. — Цей мох, ці кострубаті паростки... Вони не мають ельфійської витонченості. 

Він підняв на неї очі. Срібло в них стало глибоким, як сталь.

— Але тепер цей запах... Він пахне шансом.

Женя кивнула. Вона відчувала те саме. Світ навколо неї реагував на її присутність, як організм реагує на ліки — з болем, з лихоманкою, але з неминучим рухом до одужання.

— Патріл боїться не мого меча, Ліре, — сказала вона, рушаючи далі. — І не моєї магії. Він боїться саме цього. Того, що не можна контролювати. Того, що росте криво, неправильно, але росте.

Вони вийшли на ширшу стежку, що вела до Згаслої Ріки. Попереду, крізь рідкуватий туман, вже можна було розгледіти обриси Вежі. Вона все ще височіла над лісом, але тепер її золоте сяйво здавалося тьмянішим, наче батарейка сідала.

— Ти готова? — запитав Лір, порівнявшись з нею. — Ми підходимо до його території. Він відчує нас.

— Він уже відчуває, — Женя торкнулася грудей, де під курткою билося серце, що тепер калатало в унісон із землею. — Я збираю їх, Ліре. Усі ті уламки мелодій, що ми чули. Плач Велетня. Гімн Гномів. Шепіт Ріки.

Вона подивилася на нього.

— Моя «Пісня» — це не вокал. Я не буду співати йому арію. Я принесу йому вібрацію правди. Таку сильну, що його скляні стіни просто не витримають резонансу.

Лір посміхнувся. Його усмішка була кривою, трохи болісною, але вона була справжньою.

— Я — твоя луна, — нагадав він. — Ти задаєш тон, я його посилюю. Ми зробимо так, що він оглухне від власної тиші.

— Тоді ходімо, — сказала Женя. — Нам треба пройти останній бар'єр.

Вона зробила крок, і під її ногою тріснула суха гілка. Звук був різким, гучним, справжнім. І від цього звуку повітря попереду пішло брижами, наче хтось кинув камінь у воду.

Вібрація життя, яку Женя запустила у світ, дзвеніла у повітрі, як натягнута струна. Ліс навколо тріщав, ріс, дихав. Було гучно. Було брудно. Було справжньо.

І раптом усе зникло.

Це сталося не поступово. Це було так, ніби хтось різко вимкнув звук у телевізорі, залишивши лише картинку.

Женя зробила крок, і її чобіт вдарився об землю. Вона відчула удар п'ятою, відчула, як хруснула гілка під підошвою, але не почула нічого. Ані хрускоту, ані чавкання багнюки, ані шелесту мокрого плаща.

Вона зупинилася, розгублено озираючись. Дощ продовжував лити. Вона бачила, як важкі краплі вдаряються об каміння, розлітаючись бризками, як вони барабанять по калюжах, здіймаючи бульбашки. Але це відбувалося у повній, абсолютній, вакуумній тиші.

— Ліре? — покликала вона.

Вона відчула, як рухаються її губи, як напружуються зв'язки, як повітря виходить з легенів. Але звуку не було. Її голос помер, не встигнувши народитися. Вона не почула навіть власного дихання.

Лір, що йшов поруч, раптом похитнувся. Він схопився руками за голову, затуляючи гострі вуха, і в його очах майнув тваринний жах. Для ельфа, який звик чути, як росте трава, ця тиша була не просто відсутністю звуку. Вона була сліпотою. Вона була задухою.

Він втратив орієнтацію. Без звуку вітру, без шелесту світу він не знав, де верх, а де низ. Він упав на коліна, беззвучно розкриваючи рот у крику, якого ніхто не чув.

Женя кинулася до нього, схопила за плечі. Вона трусила його, намагаючись привести до тями, кричала йому в обличчя: «Я тут! Вставай!».

Але тиша поглинала все.

І в цій тиші, в цьому стерильному вакуумі, раптом пролунало дещо інше. Не зовні. Всередині.

«Ти втомилася, Женю...»

Голос був м'яким, таким що обволікає, солодким, як тепле молоко з медом. Це був не голос Патріла. Це був голос Ірини. Але не тієї Ірини, що дзвонила їй з погрозами. Це була Ірина з перших сеансів — добра, розуміюча, яка пропонувала затишок.

«Навіщо ти йдеш туди? Там тільки біль. Там бруд. Там холодно. Подивись на себе. Ти вся в багнюці. Ти виснажена».