Частина III. Народження Легенди Розділ 16. Живі шрами

Щоб зрослося — треба зламати,
Щоб загоїлось — треба боліти.
Тільки мертве не має втрати,
Тільки лялька не вміє старіти.

Він був важким.

Не так, як важке тіло непритомної людини. Це була інша вага — неприродна, щільна, мертва вага каміння.

Женя зробила ще один крок, і її чобіт з огидним чваканням пішов глибоко в розкислу чорну жижу. Вона стиснула зуби так сильно, що заболіли щелепи, і потягнула. Лір, чия рука була перекинута через її плече, посунувся вперед ще на пів метра. Його ноги вже не переставлялися. Вони волочилися по багнюці, залишаючи за собою дві глибокі борозни, які миттєво заповнювала дощова вода.

Дощ, який вони самі й викликали, тепер здавався не благословенням, а покаранням. Він періщив з чорного неба суцільною стіною, змиваючи з них бруд Вежі, але натомість вкриваючи новим шаром — холодним і липким брудом лісової підстилки.

— Женю... — голос Ліра був ледь чутним шелестом, що губився у шумі зливи. — Зупинись.

— Ні, — прохрипіла вона. — Ще трохи. До тих дерев. Там коріння... там твердіше.

— Женю, я не відчуваю ніг, — у його голосі не було паніки, лише якась відсторонена, скляна констатація факту. — Воно підіймається.

Женя зупинилася, важко спираючись на стовбур чорного, мокрого дерева. Вона обережно опустила Ліра на землю, намагаючись посадити його під захист товстого коріння. Його тіло піддалося, але рухалося воно дивно — жорстко, без тієї плинної грації, що була притаманна ельфу.

Вона відкинула мокре волосся з чола і подивилася на нього.

У тьмяному, сірому світлі дня те, що робив з ним Колекціонер, виглядало жахливо красиво.

Рана на спині, де вдарив золотий спис, більше не кровоточила. Вона світилася. М'яке, бурштинове світло пульсувало під шкірою, і від нього в усі боки розповзалася тонка, філігранна сітка. Вона нагадувала тріщини на золотій вазі або прожилки на дорогоцінному листі. Ця сітка вже охопила його торс і шию, підбираючись до підборіддя. Там, де вона проходила, шкіра ставала гладкою, твердою і напівпрозорою.

Він кристалізувався. Він перетворювався на живий бурштин.

— Я стаю експонатом, — прошепотів Лір, дивлячись на свої руки. Його пальці ледь помітно тремтіли, і рухи були загальмованими. — Патріл не промахнувся. Він просто... законсервував мене.

Він підвів на неї очі. Срібло в них тьмяніло, поступаючись місцем золотистому блиску.

— Ти маєш мене залишити, — сказав він.

Женя завмерла, витираючи бруд з обличчя. — Що ти сказав?

— Я важу як скеля, Ельвіро, — він використав її справжнє ім'я, наче намагаючись достукатися до логіки. — Ти не дотягнеш мене до печери Тіні. Це кілометри багнюки. Зі мною ти будеш іти дні. Без мене — дійдеш до вечора.

— Я не піду без тебе, — відрізала вона, хапаючи його за плечі. Його плече було твердим і холодним, як мармур.

— Послухай! — у його голосі прорізалася іскра колишньої, ельфійської сили. — Я — Охоронець. Моє завдання — захистити Хранительку. Якщо він наздожене нас... якщо Патріл вийде з Вежі... я не зможу битися. Я лише баласт. Ти — надія цього світу. Ти не маєш права померти тут, у багнюці, через сентименти.

Він говорив правильні речі. Логічні речі. Речі, які сказав би герой у книзі.

І це розлютило її.

Та сама холодна, важка лють, яка народилася в ній після втрати спогаду, знову підняла голову. Вона згадала слова Тіні: "Ти готова забути, ким ти була?". Вона вже забула слабку Женю, яка слухала логічні аргументи про те, чому треба здатися.

— Сентименти? — перепитала вона тихо, нахиляючись до самого його обличчя. — Ти думаєш, це сентименти?

Вона схопила його за лацкани мокрого, брудного плаща і струснула.

— Ти — мій якір, Ліре. Ти сам це сказав. Без тебе я — просто хаос, що спалює сам себе. Без тебе я не дійду. Не тому, що заблукаю, а тому, що мені не буде куди йти.

Вона подивилася на свою праву руку. Чорні вени на ній пульсували, реагуючи на її емоції. Вона була Каменем. А що робить камінь? Він не бігає. Він не літає.

Він тримає.

— Я — Камінь, — сказала вона, і в її голосі прозвучав гуркіт, схожий на той, що був у печері гномів. — А камінь витримує вагу.

Вона підвелася і, ігноруючи його протести, знову нахилилася, щоб підняти його.

— Ні, Женю, це безглуздо... — почав Лір, намагаючись відштовхнути її, але його руки були слабкими.

— Заткнися, — прошипіла вона крізь зуби, підхоплюючи його під руку. — Тримайся.

Вона заплющила очі й звернулася всередину себе. Туди, де жила вібрація гори. Вона не просила у землі легкості. Вона просила твердості. Вона уявила, як її ноги стають продовженням коренів дерев, як її спина стає гранітною скелею.

Гу-у-у-ум... — відгукнулася земля під ногами.

Багнюка, що хвилину тому була в'язкою пасткою, раптом стала щільнішою під її підошвами. Вона не висохла, ні. Але вона перестала провалюватися. Земля визнала її право йти.

Женя зробила крок. Важко. Боляче. М'язи спини закричали від напруги, але вона встояла.

— Ти важкий, — прохрипіла вона, роблячи наступний крок. — Ти неймовірно важкий, ельфе. Ти важиш як усі мої помилки разом узяті.

Лір, зрозумівши, що сперечатися марно, припинив опір. Він схилив голову їй на плече.

— Я намагався бути легким, — прошепотів він ледь чутно. — Усе життя... я думав, що сила в легкості.

— Сила в тому, щоб не ламатися, — відповіла Женя.

Вони рушили далі крізь дощ. Повільно, крок за кроком, залишаючи за собою подвійний слід — один глибокий, людський, і один розмитий, наче слід статуї, яку волочать по землі.

Навколо них Ліс оживав. Крізь шум дощу пробивався тріск — це лопалася кора на мертвих деревах, випускаючи назовні нові, блідо-зелені пагони. Життя поверталося. Болісно, брудно, важко.

Так само як і вони.

Шлях до яру, де коріння старого дуба утворювало міст, здався їй довшим за вічність.

Коли вони нарешті дісталися знайомого місця, Женя вже не відчувала власного тіла. Її м'язи горіли вогнем, а дихання виривалося з грудей хрипкими, рваними поштовхами. Але вона не зупинилася.