Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 15. Ціна спогадів

Найсолодша отрута — це "було",
Найстрашніша тюрма — це "колись".
Що минуло — те навік поснуло.
Ти живою за нього не тримайсь.

Тріщина, що пролягла ідеальним бурштином підлоги, була не просто пошкодженням. Це була рана.

Звук, з яким вона розповзалася — тонкий, високий дзвін, схожий на крик розбитого кришталю, — затих, але його відлуння все ще висіло у золотому повітрі Зали Вічності. Женя стояла, важко дихаючи, її права, почорніла рука все ще була притиснута до підлоги, віддаючи останні вібрації Каменю.

Вона підвела очі.

Патріл більше не сидів у кріслі. Його розслаблена, втомлена поза господаря, який приймає невдячних гостей, зникла безслідно. Він стояв, випроставшись на повний зріст, і в цьому русі було щось хиже, неприродно плинне. Його обличчя, що хвилину тому випромінювало вікову мудрість і смуток, тепер було маскою холодного, білого сказу.

Ідеальний вовняний светр, трекінгові черевики — весь цей камуфляж «людяності» раптом здався гротескним на тлі тої сили, що почала виливатися з нього.

— Ти... — прошепотів він. Його голос втратив оксамитову м'якість, ставши сухим і шорстким, як тертя піску об скло. — Ти принесла бруд у мій Храм. Ти розбила Дзеркало Істини.

Він зробив крок до неї. Женя інстинктивно хотіла відступити, але змусила себе стояти на місці. Вона — Камінь. Камінь не тікає.

— Я принесла життя, — відповіла вона, підводячись з колін. Її права рука пульсувала тупим, важким жаром, наче попереджаючи про удар. — А життя завжди ламає твої ідеальні в’язниці.

Очі Патріла, раніше ясні й бездонні, тепер потемнішали, перетворюючись на дві чорні діри.

— Життя? — він виплюнув це слово. — Це не життя. Це ентропія. Це хаос. І ти, маленька, дурна скалко, ти смієш відмовлятися від мого дару? Ти смієш обирати біль?

Він різко викинув руку вперед.

Це не було схоже на магію вогню чи вітру, яку Женя бачила раніше. Не було ні полум’я, ні вихору. Був лише звук — різкий, вбиральний звук вакууму, що миттєво викачав повітря з її легенів.

Женя скрикнула, але звуку не було. Її голову, наче лещатами, стиснув невидимий обруч.

Він не атакував її тіло. Він вдерся у її свідомість.

Це відчувалося так, ніби тисячі крихітних, холодних гачків одночасно вп’ялися в її мозок і різко смикнули назад. Перед очима попливли не зірки, а образи.

Ось вона стоїть на хмарному плато і співає Велетню... Ось вона вперше бачить дощ... Ось Лір цілує їй руку в печері...

Спогади. Він виривав їх. Не копіював, не дивився — він їх виривав з корінням, залишаючи по собі пекучу, крижану порожнечу, таку саму, яка залишилася на місці її тріумфу над Іриною.

— Ти не хочеш віддавати їх добровільно? — голос Патріла гримів у неї в голові, заглушаючи власні думки. — Тоді я заберу все. Я залишу тебе порожньою оболонкою. Ти станеш найдосконалішим експонатом моєї колекції — "Жінка, що втратила себе".

Біль був нестерпним. Це було гірше за фізичні тортури. Це було розчинення особистості. Женя відчула, як її коліна підгинаються. Вона забувала, де вона. Забувала, навіщо прийшла. Образ Ліра почав тьмяніти, перетворюючись на сіру пляму.

«Ні...» — думка була слабкою, як тріпотіння крил метелика.

«Віддай!» — наказав Колекціонер, посилюючи тиск.

Женя похитнулася, падаючи у темряву. Але в останню мить її права рука — та, що носила на собі Опік Хаосу, та, що була проклята і благословенна Каменем, — вдарилася об підлогу.

Біль у руці був реальним. Грубим. Земним.

Він став якорем.

Женя вчепилася в цей біль. Вона згадала вагу гори. Вона згадала запах мокрої землі.

— Я... — прохрипіла вона, крізь стиснуті зуби, підіймаючи почорнілу руку, яка тепер світилася зсередини зловісним, смарагдовим світлом. Вени на ній здулися, перетворившись на чорне коріння. — Я... не... експонат!

Вона виставила руку перед собою, долонею до Патріла.

З її руки не вирвався промінь. З неї вирвалася вага. Щільна, темна хвиля гравітації, що вдарила в ефірний потік Колекціонера.

Невидимі гачки, що шарпали її розум, натягнулися до межі. Патріл здивовано розширив очі. Він відчув опір. Вперше за тисячоліття хтось не просто закривався від нього, а тягнув назад.

— Ти смієш опиратися? Мені?! — заревів він, і золоте світло в залі затремтіло, стаючи червоним. — Я — пам'ять цього світу!

Він посилив натиск, і Женя відчула, як з носа потекла тепла цівка крові. Її ментальний щит тріщав. Вона була сильною, але він був древнім. Вона могла втримати Камінь, але він тримав саме Час.

Вона потребувала допомоги. Зараз.

Біль був білим. Не червоним, як вогонь, і не чорним, як гниття. Він був стерильно-білим, як аркуш паперу, з якого стерли всі слова.

Женя відчувала, як її свідомість розшаровується. Патріл не брехав — він не вбивав її тіло. Він робив дещо страшніше: він проводив інвентаризацію її душі. Вона відчувала його холодні, нематеріальні пальці, що перебирали її найдорожчі скарби, наче брудні монети.

Ось воно. Він знайшов це.

Спогад спалахнув перед її внутрішнім зором, яскравий і теплий, контрастуючи з холодом Зали Вічності.

Маленька печера гномів. Запах моху і сушених трав. Тиша, що не тисне, а обіймає. Очі Ліра — темні, глибокі, в яких більше немає льоду. Його пальці, що торкаються її щоки. І той самий поцілунок — легкий, прохолодний, як подих вітру, але справжній...

— Який цікавий екземпляр, — пролунав голос Патріла. Він звучав не зовні, а прямо в центрі цього спогаду, оскверняючи його. — "Пробудження почуттів Охоронця". Рідкісна річ. Ельфи так рідко дозволяють собі слабкість. Я збережу це. Я зроблю це вічним.

Женя відчула ривок. Образ печери почав віддалятися, тьмяніти, перетворюючись на холодну скляну сферу.

— НІ! — вона спробувала крикнути, але її голос був замкнений у пастці її власного розуму.

Лір бачив це.

Він стояв за кілька кроків, паралізований не магією, а жахом. Він бачив, як очі Жені закотилися, як її тіло вигнулося дугою. Він бачив вираз абсолютної, садистської зосередженості на обличчі Колекціонера. Патріл навіть не дивився на ельфа. Для нього Лір був лише декорацією, "дитям Повітря", яке не становило загрози в цьому замкненому просторі.