Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 14. Розмова у дзеркалі

Ти побачиш у ньому себе, 
Свій невиплаканий відчай. 
Не питай його "Хто тебе?", 
А спитай його тихо "Навіщо?".

Женя ступила під високу арку, що вела всередину Вежі.

Щойно вона перетнула поріг, рев зливи, що весь час мила попелястий Ліс, обірвався, наче її вуха закрила товста, оксамитова подушка. Тиша тиснула на скроні. Повітря, яке щойно було насичене свіжістю і вологою від першого дощу, тепер здавалося сухим, нерухомим і мертвим. Воно пахло лише старим, добре законсервованим папером — так пахне у забутих архівах, де ніколи не рухається повітря.

Уся вежа випромінювала м’яке, золоте світло, яке не мало джерела. Воно текло, здавалося, зі стін, з підлоги, з самого матеріалу, що нагадував ідеально відполірований, застиглий бурштин. Це було світло вічного «зараз», яке Колекціонер Патріл прагнув законсервувати.

Женя зупинилася, і Лір, що йшов слідом, ледь не наштовхнувся на неї. Вони стояли на цьому порозі, як дві грубі, брудні плями. Їхній одяг, промочений наскрізь дощем, що змив отруйний золотий пил, тепер був вкритий чорною, розкислою багнюкою. Їхні важкі, обважнілі від мокрого ґрунту чоботи залишили на бурштиновій підлозі глибокі, неприродно чіткі сліди.

Ці брудні сліди, Женіна пам'ять про щойно пережиту битву, виглядали як рани на ідеальній, стерильній поверхні. Вони були сирими, грубими доказами того, що зовнішній світ — живий, хоч і понівечений — існує, і він забруднює цю досконалу, але мертву чистоту.

Женя відчула, як її серце, що ще годину тому калатало від люті та адреналіну битви з Порожніми, тепер починає сповільнюватися. Тут не було часу. Її право на лють, її біль, її цілеспрямований марш — усе це здавалося недоречним у цьому залі Вічності. Вона відчула, як психологічний тиск тисячоліть мовчання почав тиснути на її свідомість, наче намагаючись стерти не лише сліди, але й саму її присутність.

Лір стояв позаду неї, і його ельфійське єство, звикле до руху, страждало від цієї нерухомості. Його рука знову лягла на руків’я меча, але це був марний жест. Тут не було ворогів, яких можна було б вразити сталевим лезом. Це був бій на полі, де зброя Жені — її незламна, важка, земна присутність Каменю — мала вперше протистояти легкості, ефемерності та ідеалізованій брехні.

Вона повільно підняла голову, вдивляючись у глибину величного, але порожнього залу. Вона знала, що він чекає.

«Стіни розступилися. Він запросив нас до себе в гості», — промайнуло в її голові.

Це було не поле бою. Це була вітальня. І вони були його брудними, небажаними, але очікуваними гостями.

Женя та Лір рушили вперед. Вони залишили позаду ідеально чистий, бурштиновий поріг, і увійшли до основної Галереї. Тиша тут була не просто відсутністю звуку, а активною, відчутною енергією, що тиснула на вуха.

Стіни, що раніше здавалися просто високими, тепер виявилися нескінченними. Вони були вкриті полицями, що тяглися вгору, гублячись у холодній, золотавій імлі, яка служила тут за стелю. Стіни Галереї не були зведені з каменю чи цегли. Вони були нескінченними стелажами з прозорими сферами.

Кожна сфера, розміром від тенісного м’яча до людської голови, містила щось всередині. Це не були звичайні речі. Це були миттєвості, застиглі, мов комахи в застиглому бурштині.

Лір зупинився, вражений масштабом і зловісною красою колекції. Він, дитя Повітря, відчував тут задуху. Він повільно підняв руку і торкнувся найближчої сфери. Вона була ідеально гладкою і холодною.

Усередині він побачив, як сфері застигла мить. Крихітний уламок весняного лісу: спів птаха. Пісня була там, чітко відбита, кожна вібрація горла. Але спів не лунав. Він був німим. Наче хтось зняв музичну партитуру з плівок і законсервував її. Лір провів пальцем по поверхні. Він побачив сфери, в яких застиг шелест листя, ельфійський сміх, дзюрчання води. Всі ці миті були ідеально збережені, вимиті від бруду і змін, але мертві.

— Це... це наш світ, — прошепотів Лір, і в його голосі прозвучала розчарована і глибока скорбота. — Він не руйнував. Він... викрадав.

Женя не одразу відповіла. Її погляд ковзав по нескінченних рядах. Вона відчувала цю колекцію не зором, а порожнечею у власній голові, там, де зник спогад про перемогу над Іриною. Ця порожнеча, ніби компас, вела її.

Вона рушила вздовж стін, ігноруючи тисячі чужих страждань. Її вела чорнота на її руці — знак того, що вона була безпосередньо пов’язана з цим місцем.

Нарешті, біля віддаленого повороту Галереї, вона відчула, як її темна рука пульсує гостріше.

Це був «її» сектор.

Тут сфери були розташовані щільніше, а їхній зміст був іншим. Вони не містили дерев чи річок. Вони містили речі з людського світу.

Женя підійшла до полиці, і її дихання застрягло в горлі. В одній сфері, застиглий у прозорому полімері, знаходився її старий програвач. Той самий, що стояв у неї на кухні. У ньому була зафіксована голка, що ледь торкалася платівки. Ідеальна, німа, застигла музика. У сусідній сфері — її улюблені книги, відкриті на першій сторінці.

Але справжній біль вона відчула, коли знайшла прозору скриньку на окремому п’єдесталі. Всередині були фрагменти спогадів про її маму. Сміх. Дотик. Тепло. Не просто речі, а крихти емоцій, що належали їй, Ельвірі, і були вирвані з Жені. Це було так само боляче, як подивитися на власне, розкрите серце.

— Я тут… — прошепотіла вона, торкаючись кінчиками пальців прохолодної поверхні. — Він забрав їх, щоб вони не змінювалися.

Лір підійшов і, бачачи біль на її обличчі, стиснув кулаки. Він побачив свій власний вкрадений спогад про Сад, перетворений на скло.

— Це не порятунок, — промовила Женя, і її голос був твердим, як граніт. — Це не архів. Це цвинтар миттєвостей. Він рятує їх, вбиваючи їхній розвиток. Він не дає їм стати іншими, стати старими, стати болячими.

Вона відвернулася від полиць. У її очах більше не було ні розгубленості, ні жалю. Була лише та холодна, кам’яна лють, що народилася після втрати її першої перемоги.