Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 13. Вежа Колекціонера

Там, де дощ розбивається в пил,
Ти залишив слід, позбавлений крил,
Де час завмер в золотій броні,
Ми бачимо вежу у твоєму лоні.

Ліс ставав густішим, перетворюючись на лабіринт із чорних, мокрих колон, а морок — щільнішим, наче сама темрява стікала зі стовбурів разом із водою. Дощ знову посилився, змінивши ритм з монотонного на агресивний. Це була холодна, безжальна злива, що барабанила по гнилому листю та чорному камінню, створюючи суцільну стіну шуму, яка відрізала їх від решти світу.

Женя йшла попереду. Вона більше не дивилася під ноги — її очі були спрямовані вперед, у сіру імлу, але вела вона не зором. Вона відчувала шлях тілом. Її права, забинтована рука пульсувала в такт із вібрацією ґрунту, попереджаючи про нетверді ділянки, про глибокі ями, приховані під шаром чорної води, і про слизьке каміння. Вона стала частиною цієї важкої, мокрої системи. Лір ступав слід у слід, його рука постійно лежала на руків’ї меча, хоча його ельфійські чуття — слух, здатний вловити падіння пір'їнки, — зараз були притуплені гуркотом води.

Раптом Женя зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на невидиму стіну. Вона повільно підняла руку, стиснуту в кулак, закликаючи до абсолютної тиші.

— Що? — ледь чутно запитав Лір, наблизившись до її спини. Його голос тонув у шумі дощу.

— Ти чуєш? — прошепотіла вона, не обертаючись. Вона нахилила голову, прислухаючись не до звуків лісу, а до чогось стороннього, чужого цій симфонії води.

Крізь гул зливи пробивався дивний, моторошний звук. Це не було низьке гарчання хижака, що готується до стрибка, і не шелест листя під лапами. Це було шипіння. Гучне, вологе шипіння, схоже на розпечену сковорідку.

Лір напружився, його тіло перетворилося на натягнуту струну. Очі звузилися, вдивляючись у сіру пелену дощу, намагаючись виокремити рух.

— Порожні, — видихнув він. Звук металу, пролунав чисто і загрозливо. Срібне лезо тьмяно блиснуло у сутінках, вкриваючись краплями.

Вони вийшли з-за дерев, як тіні, що відокремилися від густішої темряви стовбурів. Їх було троє. Високі, непропорційно витягнуті фігури без облич, закуті у сіру, схожу на старий, потрісканий пергамент шкіру. Але вони рухалися зовсім не так, як пам’ятала Женя. Зникла та моторошна, плавна грація, з якою вони ковзали раніше.

Вони смикалися.

Їхні рухи були рваними, судомними, хаотичними. Вони зупинялися, їхні тіла вигиналися дугою, довгі руки хапали себе за плечі, за безликі голови, роздираючи власну плоть, наче намагалися здерти з себе невидимий, палаючий одяг. І вони безперервно шипіли.

Женя примружилась і, зробивши крок уперед, побачила причину.

Дощ. Звичайна, на перший погляд, вода. Але краплі, що падали на їхні сірі, сухі тіла, не стікали. Вони в’їдалися. Там, де вода торкалася їхньої «шкіри», миттєво піднімалася тонка цівка білої, їдкої пари. Сіра оболонка пузирилася, чорніла і розпадалася, залишаючи глибокі, чорні виразки, що розширювалися просто на очах, оголюючи не плоть, а густу темряву всередині.

— Вода… — прошепотіла Женя, вражена страшною здогадкою. — Це сльози Велетня. Це жива вода. Для істот, зроблених з мертвого пилу та магії, це чиста кислота.

Порожні помітили їх. Зазвичай вони атакували в цілковитій тиші, холоднокровно і безжально. Але зараз один із них видав звук, від якого кров холола в жилах — горловий, вологий, булькаючий хрип. Це був звук болю і люті загнаного, смертельно пораненого звіра.

Він кинувся вперед, незграбно переставляючи довгі ноги, розбризкуючи глибоку багнюку.

— Бережись! — крикнув Лір, роблячи крок назустріч, щоб закрити її собою.

Але Женя не відступила. Вона відчула, як звичний страх, що раніше стискав шлунок крижаною рукою, розчинився. На його місці з’явився холодний, кристально чистий розрахунок. Вона бачила не монстрів. Вона бачила вразливі мішені.

— Стій! — різко крикнула вона Ліру, її голос був твердим, як наказ. — Не лізь під удар! Дивись під ноги!

Порожній був швидким, попри біль, що роз'їдав його тіло. Він замахнувся своєю довгою, пазуристістю рукою, яка диміла під дощем, цілячись у голову ельфа. Лір зреагував миттєво, пірнувши під розмашистий удар і завдавши короткого, колючого випаду мечем у бік істоти.

Лезо увійшло в тіло легко, наче в гнилий гарбуз, але замість крові з рани під тиском бризнула чорна, масляниста рідина. Вона потрапила на лезо і зашипіла, але ельфійська сталь витримала. Порожній заревів — звук був схожий на тріск розриваної тканини — і спробував схопити лезо голою рукою.

— Земля! — крикнула Женя.

Вона не знала жодних заклять. Вона не вчила магічних пасів. Вона просто захотіла. Вона з’єднала свій гнів з вагою ґрунту під ногами. Вона тупнула ногою, посилаючи імпульс своєї волі глибоко у розкислий, чорний бруд.

Чорна жижа під ногами атакуючого Порожнього раптом здригнулася, наче жива істота. Вона перестала бути просто брудом. Вона стала капканом. Багнюка стала в’язкою, як густий клей, і миттєво засмоктала його тонкі ноги по самі коліна, затвердівши бетоном.

Істота втратила рівновагу. Інерція кинула її вперед, але ноги залишилися на місці. Порожній похитнувся, безпорадно розмахуючи довгими руками, відкрито підставляючи корпус.

Лір не згаяв моменту. Він не вагався. З коротким, хижим видихом він розвернувся на п’ятах і змахнув мечем. Срібна дуга розітнула стіну дощу і шию Порожнього.

Голова істоти, все ще шиплячи і випускаючи пару під краплями, відокремилася від тіла і з глухим звуком покотилася у бруд. Тіло, позбавлене керування, ще мить стояло, сіпаючись у конвульсіях, а потім осіло, втрачаючи форму. Воно почало розтікатися чорною, смердючою калюжею, що миттєво змішалася з дощовою водою, залишаючи по собі лише плями нафтової плівки.