Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 12. Пісня Дощу

Лийся, дощ! Змивай цей сон!
Руйнуй золотий, німий полон!
Хай впадуть чари, хай згине тлін,
Ліс підіймається з колін!
(З «Пісні Дощу»)

Дощ не вщухав. Він змінив свій гнів на милість, перетворившись із несамовитої, караючої зливи, що била по обличчю, як батіг, на густу, пронизливу мряку. Вона висіла у повітрі важкою, мокрою завісою, стираючи межі між небом і землею, і огортала підніжжя Голови Велетня холодною, майже відчутною на дотик тишею. Це була тиша не порожнечі, а насичення — світ жадібно пив.

Женя стояла на порозі їхнього тимчасового сховку — неглибокої, вимитої водою ніші у скелі, яку вони знайшли минулої ночі, знесилені нескінченним спуском. Вона повільно простягнула руку назовні, за межі сухого каменю, дозволяючи дрібним краплям осідати на долоні. Вода була холодною, крижаною, справжньою. Вона пахла мокрим базальтом, розкислою глиною і чимось давно забутим у цьому законсервованому світі — різким, електричним запахом.

— Він змив усе, — пролунав позаду тихий, надламаний голос Ліра.

Ельф підійшов і став поруч, але, на відміну від неї, не наважився вийти під дощ. Він тримався у безпечній тіні кам’яного навісу, міцно обхопивши себе руками, наче намагався втримати тепло, якого більше не існувало в цьому світі. Його обличчя, зазвичай бліде, шляхетне й незворушне, зараз було скривлене складною гримасою відрази й болю, яку Женя не одразу зрозуміла.

— Подивись, — він кивнув на ліс, що розкинувся перед ними в долині. — Це… жахливо.

Женя перевела погляд туди, куди він вказував. І завмерла, відчуваючи, як холод пробирається під накидку.

Вона пам’ятала Зачарований Ліс як місце химерної, хоч і хворобливої краси. Листя, що ніколи не опадало, золоте світло, що м’яко розсіювалося у повітрі, перетворюючи кожен краєвид на сновидіння, дерева, вигнуті, наче витвори мистецтва. То була картина, намальована талановитим, але божевільним художником, який прагнув зупинити мить ідеальну, але мертву.

Тепер картина зникла. Фарби стекли. Залишилося лише грубе, понівечене полотно.

Золотого пилу більше не було. Дощ, що лив усю ніч, зробив свою роботу: він прибив отруйний пил до землі, змішав його із віковим шаром попелу та сухого листя і перетворив на густу, масну, чорну багнюку. Вона вкривала все суцільним саваном: коріння, що випирало з землі, каміння, траву, яка раніше здавалася оксамитовою, а тепер виявилася бурою, сухою і ламкою.

Дерева стояли голі, чорні, мокрі. Їхні стовбури блищали від вологи, наче кістки велетенських, давно померлих тварин. Не було ані сяйва, ані загадкових тіней, що обіцяли таємницю. Був лише мокрий, похмурий, брудний ліс під низьким свинцевим небом, що тиснуло на плечі.

— Це потворно, — прошепотів Лір. Його голос тремтів, і в ньому звучала не просто естетична незгода, а глибока образа. — Весь цей час… ми жили у цьому? У цій гнилі? Золото було лише маскою, що прикривала розкладання?

Для нього, дитяти Повітря і Світла, краса була синонімом істини та життя. Цей бруд, ця неприхована, сира, потворна реальність здавалася йому гіршою за смерть. Це була наруга над його пам'яттю про той Сад, який він шукав. Він не міг прийняти, що світ, який він охороняв століттями, насправді був лише помийницею, присипаною золотою пудрою.

Женя зробила крок уперед, повністю виходячи під мряку. Її чоботи — з вологим, чавкаючим звуком занурилися у розмоклий ґрунт по самі кісточки. Вона відчула, як холодна волога миттєво просочується крізь шкіру, як важка, в’язка багнюка чіпляється за підошви, намагаючись затягнути глибше.

Але, на свій подив, вона не відчула огиди.

Навпаки. Її права рука, все ще забинтована мокрими, посірілими від бруду ганчірками гномів, раптом запульсувала глибоким, ритмічним теплом. Сила Каменю всередині неї відгукнулася на цей бруд, як на щось рідне. Вона впізнала його.

Вона повільно нахилилася, ігноруючи переляканий погляд Ліра, і, не вагаючись, занурила пальці у чорну кашу під ногами. Це було неприємно, липко, холодно, але це було… ґрунтовно.

— Це не гниль, Ліре, — тихо сказала вона, піднімаючи жменю розкислої землі. Чорна рідота повільно стікала крізь її пальці, оголюючи тверді, мокрі грудки, змішані з дрібним камінням. — Понюхай.

Вона простягнула брудну руку до нього. Лір інстинктивно відсахнувся, притиснувшись спиною до скелі, його тонкі ніздрі роздулися від огиди.

— Це бруд, Женю. Просто огидний бруд.

— Ні, — вона повільно похитала головою, підносячи руку до власного обличчя і глибоко вдихаючи запах. Він був різким, важким, але неймовірно насиченим, п’янким у своїй грубості. — Це земля. Вона пахне перегноєм. Корінням. Розпадом, що дає поживу новому. Тисячею років сну, який нарешті закінчився.

Вона подивилася йому прямо в очі, і її погляд був твердим, важким і спокійним, як той самий граніт, що спав у її крові.

— Чистота буває стерильною, Ліре. Як операційна, де ампутують надію. Як ті скляні кулі в колекції, де він тримає наші спогади — чистенькі, вимиті, ідеальні. Там чисто. Там красиво. Там нічого не змінюється і нічого не болить. А тут… — вона з силою стиснула брудну долоню в кулак, відчуваючи, як земля пружинить, жива і податлива, готова прийняти насіння. — Тут брудно. Тут мокро. Тут холодно. Але життя народжується саме так. У бруді, у крові, у воді. Не в золотому пилу.

Лір мовчав. Він дивився на її руку, забруднену чорною землею, потім на її обличчя, на якому змішалися краплі дощу, пасма мокрого волосся і сліди глибокої втоми. Він все ще не міг прийняти цю нову, жорстоку естетику, його єство опиралося цьому хаосу. Але він чув правду в її голосі. Ту важку, земну, непривабливу правду, якої йому бракувало всі ці роки і яку він намагався замінити ілюзіями про «шляхетну варту».