Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 11. Народження Дощу

Змитий пил, що ховав усі рани,
Народився у серці туману,
Світ, що спав у полоні обману,
Змив сльозою свої кайдани.

Дощ був холодним.

Це слово — «холодний» — було першим, що повернулося до свідомості Жені. Це був не просто дощ. Це була посвята. Перший видих Велетня, що звільнився від тисячолітнього горя, обвалився на них не краплями, а потоками. Вода, народжена з його першої, чистої сльози, була важкою і мала присмак озону та древнього, вологого каменю. Вона била з несамовитою, нестримною силою, миттєво промочивши одяг до нитки, змушуючи тіло здригатися у глибокому ознобі.

Женя стояла, вчепившись у руку Ліра, як у єдиний якір у цьому світі, що раптом ожив і збожеволів. Вона намагалася втриматися на ногах під шаленим натиском, важко дихаючи. Крижана вода стікала по обличчю, затікала у рот і зліплювало волосся у пасма. Світ навколо зник, перетворившись на ревучу сіру стіну води, що неслася з небес.

Вона заплющила очі, і всупереч крижаному дотику стихії, відчула не холод, а дивне, болісне полегшення. Наче ця вода змивала не лише бруд, а й вагу, яку вона носила в собі все, що пам’ятала за своє життя. Це був дощ, на який її власна душа чекала, не наважуючись плакати.

Але це була жива вода. Вона не несла в собі золотого пилу. Вона була чистою.

Лір, навпаки, не ховався. Він випустив її долоню. Женя злякано видихнула, відчувши, як зникає їхній зв'язок, але він просто зробив крок уперед, на самий край хмарного плато. Він підняв обличчя до неба, що плакало, і розкинув руки, підставляючи потокам груди.

І він сміявся.

Це не був сміх радості. Це був глибокий, гортанний, майже істеричний регіт. Сміх ельфа, дитяти Повітря, який щойно побачив, як його рідна стихія, його суть, його магія, зрадила його, намагаючись вбити. Сміх того, хто врятувався лише завдяки повній своїй протилежності — важкому, непорушному, мовчазному Каменю, який він інстинктивно зневажав.

Він сміявся зі своєї поразки, що стала їхньою спільною перемогою. Він сміявся зі своєї тисячолітньої сліпоти. Він, майстер Повітря, не чув справжнього болю Вітру — а вона, важка, земна, чужа, почула. Дощ змивав з його обличчя бруд і втому, змішуючись зі сльозами полегшення і сорому, яких він, здавалося, навіть не помічав.

Женя дивилася на нього, і попри холод, що пробирав до кісток, у неї всередині щось теплішало. Вона бачила не просто воїна. Вона бачила, як руйнується його гордість і народжується щось нове, спокійне і справжнє.

За їхніми спинами пролунав звук. Не рев бурі і не сміх Ліра. Це був звук, схожий на тертя двох континентів. Повільний, глибокий скрегіт, від якого вібрувала сама хмарна земля під їхніми ногами. Кам'яні повіки Велетня, кожна розміром з поле, повільно, неохоче піднялися. Вони завмерли. Лір миттєво припинив сміятися. Його тіло напружилося, і він, ковзнувши назад, опинився поруч із Женею. Його рука інстинктивно лягла на руків'я меча, хоча обоє розуміли, що це марно.

Голова Велетня, що досі була лише скорботною маскою, ожила. З-під важких повік на них глянули два бездонних, туманних ока. В них не було ані гніву, ані вдячності. Лише безмежний, як сам час, подив. Туман в його очах був не просто хмарами — це були тисячоліття невиплаканих сліз, що застигли у кризі горя. Він прокидався з нічного кошмару, що тривав вічність.

Він побачив їх — двох крихітних, мокрих, тремтячих істот, що стояли на його долоні-плато.

«СПИ... МІЙ... КАМІНЬ...»

Голос пролунав не у вухах. Він народився у них в черепах, у кістках, змусивши землю під ногами здригнутися. Це був той самий голос, що співав «Колискову Туги», але тепер він був повільним, розгубленим, наче велетень не міг зрозуміти, чому його пісня обірвалася.

«ПІСНЯ... ЗНИКЛА...»

— Ми не хотіли її будити! — крикнула Женя, її голос здавався тонким і жалюгідним на тлі цього гулу. — Ми лише хотіли, щоб ти... дихав! Ми не могли чути твій біль!

Велетень повільно, з неймовірним скреготом, що, здавалося, от-от розколе гору, нахилив свою гігантську голову, розглядаючи її. Його погляд зупинився на її правій руці, обмотаній бинтами гномів.

«КАМІНЬ... СПІВАВ...» — пророкотав він. Його туманний погляд перевівся на Ліра. «...І ПОВІТРЯ... ВІДПОВІЛО».

— Твій сум отруював Ліс, — тихо, але твердо сказав Лір, ступаючи вперед. Його голос, попри пережитий шок, знову знайшов свою ельфійську ясність. — Твоя колискова була прокляттям. Ти душив цей світ своїм горем.

Велетень мовчав. Його туманний погляд, здавалося, зазирнув крізь них, у глибину часів.

«ГОРЕ... МАЄ... ВАГУ...» — прошепотів він, і від цього шепоту здригнулися скелі, а дощ на мить посилився. — «Я... ХОТІВ... ТИШІ... Я ХОТІВ… ЩОБ ВАГА МОГО ГОРЯ… СТАЛА МОЄЮ МОГИЛОЮ… ЩОБ НІЩО НЕ РУХАЛОСЯ.. НІКОЛИ».

— Але ти отримав бурю, — відповіла Женя, підходячи до Ліра. — І ледь не вбив нас своїм болем. Ти не був тихим. Ти кричав.

«ПІСНЯ... ВАША... ПІСНЯ...» — Велетень знову заплющив очі, ніби втомившись від самого факту існування, від цього діалогу, від світла. — «ВОНА... СПАЛИЛА... МІЙ... БІЛЬ. ЗМУСИЛА ЙОГО РУХАТИСЬ. АЛЕ... ВІН... ЧУВ...»

Женя і Лір переглянулися. Холод пробіг по спині Жені, не маючи нічого спільного з дощем.

— Колекціонер? — запитав Лір.

Велетень не відповів. Він лише глибше зітхнув, і новий порив вітру ледь не збив їх з ніг. Цей подих був уже не бурею, а лише сумом.

«ВІН... ЗАВЖДИ... ЧУЄ... КОЛИ... НАРОДЖУЄТЬСЯ... НОВЕ...» — Голос Велетня ставав тихішим, він знову занурювався у свій кам'яний сон, втомлений цим пробудженням. — «ВІН НЕНАВИДИТЬ… НОВЕ. ВІН ЖИВИТЬСЯ ТИМ… ЩО ЗАСТИГЛО. ВИ... ПОРУШИЛИ ЙОГО СПОКІЙ… ШЛЯХ... ВНИЗ... ЧИСТИЙ... ЙДІТЬ...»

— Зачекай! — крикнула Женя. — Що нам робити далі? Куди йти? Яка наша наступна мета?