Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 10. Буревій спогадів

Де пам'ять спить у буревії голові,

І сни гудуть, мов сила вікова,

Самотність плаче там в траві,

Чекаючи на голос міцний слову.

Ти принесла нам спогади нові,

Щоб вітер у закляття видихнув промову.

Крок у порожнечу не був падінням.

Падіння передбачає вагу, гравітацію, напрямок "вниз". Те, що сталося, було гірше. Це було втягування, поглинання.

Щойно підошва черевика Жені втратила контакт із твердою базальтовою стежкою гномів, світ зник. Не стало ані скелі під ногами, ані чистого повітря, ані самої гори. Увесь світ, окрім них двох, розчинився у реві. Він всмоктав їх, як подих велетенського, невидимого звіра.

Це був не просто звук. Це був стан існування. Монотонний, всеосяжний, оглушливий гул, що вібрував у кістках, у зубах, у самій душі, загрожуючи розчинити саму їхню свідомість. Женя відчула, як її тіло втратило вагу, будь-яке відчуття верху чи низу, перетворившись на листок у несамовитому урагані. Вони не падали — вони летіли в усіх напрямках одночасно: вгору, вниз, вбік, крізь себе.

Єдиним, що залишалося реальним, була його рука. Лір міцно тримав її долоню. Цей дотик, це живе тепло, був єдиним якорем у безкінечному, дезорієнтуючому хаосі.

А потім Вітер зрозумів, що вони тут. І його гул перетворився на голос.

Це не були слова. Це були чисті, нерозбавлені емоції, що вдаряли у свідомість, як таран. І першою емоцією була лють. Концентрована, тисячолітня лють самотності, яку потривожили.

Вир навколо них згустився, намагаючись розірвати їхній єдиний зв'язок. Женя відчула, як невидима, непереборна сила намагається вирвати її пальці з його долоні.

«ТИ ТЯГНЕШ ЙОГО НА ДНО!» — проревів їй у мозок голос бурі. «ВАЖКА! ЧУЖА! КАМІНЬ! ТИ — ЯКІР, ЩО ВЕДЕ ЙОГО В ЗАГИБЕЛЬ!»

Кожне слово било по її найглибших, найдавніших страхах. Вона — тягар. Вона — причина, чому він загине. Це був не просто голос Вітру, це був голос її колишнього чоловіка, її матері, самої Ірини — всі ті голоси, що казали їй, ніби вона "не така", "зламана", "занадто важка". Вона бачила ілюзії, народжені її власною панікою: ось вона тягне Ліра вниз, у темну, бездонну воду, а він, задихаючись, дивиться на неї з докором...

Женя закричала, але її крик потонув у реві. Вона вчепилася в його руку з відчайдушною силою потопаючого.

Але Вітер був хитрішим. Він вдарив по Ліру.

Для Жені це був просто шум. Для Ліра, дитяти Повітря, це була його власна стихія, що збожеволіла і обернулася проти нього. Він чув не просто рев. Він чув тисячі голосів, що шепотіли йому на вуха, заповзали в його свідомість, отруюючи саму його суть.

«ВІДПУСТИ ЇЇ, ДИТЯ ПОВІТРЯ!» — шепотіла буря, її голос був спокусливим, як пісня сирени. «ВОНА — КАМІНЬ! ВОНА ЧУЖА ЦЬОМУ НЕБУ! ВОНА ПОТОПИТЬ ТЕБЕ!»

«ВОНА — ХАОС!» — кричав інший голос, що нагадував скрегіт льоду. «ТИ БАЧИВ ЇЇ РУКУ! ОПІК ХАОСУ! ВОНА СПАЛИТЬ ТЕБЕ, ЯК СПАЛИЛА СВІЙ СВІТ!»

Лір здригнувся. Його стихія, його дім, його сила — все це обернулося проти нього, стало ворогом. Це було не просто повітря; це були його власні сумніви, його горе за втраченим садом, його страх знову втратити Ельвіру. Буря взяла його найглибший біль і використала як зброю. Він відчував, як його власна магія Повітря, що завжди підтримувала його, робила легким, тепер зраджує його, обтяжуючи, сковуючи.

Його хватка почала слабшати.

Женя відчула це миттєво. Його пальці, що були для неї якорем, здригнулись. Вона відчула не просто фізичне слабшання, а як його магія, його ельфійська сутність, почала мерехтіти під цим натиском. Вони почали розтискатися.

Паніка сягнула піку. Вона втрачала його. Вітер перемагав.

І в цю мить, на самому дні відчаю, паніка зникла. Вона вигоріла, випарувалася, залишивши по собі лише кристалічну, холодну, вперту лють. Ту саму, яку вона відчула, вперше даючи відсіч Ірині. Ту саму, що народилася, коли вона побачила вкрадений спогад про батька.

Ні.

«Ти — Камінь», — сказав їй Вітер, намагаючись образити. «Так», — відповіла вона йому без слів. «Я — Камінь».

Женя заплющила очі, ігноруючи рев і хаос, що розривав її на частини. Вона перестала боротися з Вітром. Вона звернулася всередину, до того стану, який відчула у печері гномів. Вона згадала не спогад. Вона згадала відчуття. Важкість. Глибину. Мільйони років тиші. Древній, повільний пульс гори. Вона стала тим якорем, яким її називала буря.

Вона міцніше стиснула слабшаючи руку Ліра. Вона набрала повні груди неіснуючого повітря. І видихнула.

Це не був спів. Це не була пісня. Це була одна-єдина, низька, вібруюча нота.

Гу-у-у-ум...

Звук, народжений у її грудях, був повною протилежністю реву бурі. Вітер був хаосом високих частот. Її нота була чистим, глибоким Порядком. Це був голос гори. Дихання Каменю. Цей звук не мав мелодії, він мав вагу.

Щойно ця нота пролунала, хаос навколо них здригнувся.

Незграбний, важкий, повільний звук її голосу вдарив у несамовитий вир, як молот у скло. Оглушливий рев бурі на мить розколовся, захлинувся. Він не міг існувати поруч із цією нотою. Навколо них, у радіусі кількох метрів, утворилася «бульбашка» тиші та ваги.

Женя відчула, як їхнє падіння-політ припинилося. Вони раптом знову отримали вагу, їх потягнуло вниз.

Вітер, шокований цим вторгненням, цим чужорідним, важким звуком, що порушив його божевільну мелодію, відреагував. Як жива істота, якій завдали болю, він здригнувся і з силою, що здатна зрушити гори, викинув їх.

Їх жбурнуло крізь вир, як камінь з пращі. Тиша зникла, рев повернувся, але тепер він був позаду. Попереду була лише сіра, непроглядна імла. І вони падали.