Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 9: Підземне Сонце

Сонця не бачимо, бо знаємо світло,

Яке в серці нашім вічно багріло.

Коли ти побачиш, той не забудеш, 

Воно заспіває, а ти затанцюєш.

Гімн Гномів

Коли Лір зробив крок із вузького тунелю у "Передпокій", про який казали гноми, він очікував побачити ще одну велику печеру.

Він помилився.

Це було місто.

Величезна, циклопічна зала, що губилася десь у темряві високо над головою, де ледь мерехтіли кристали, схожі на далекі зорі. Повітря було теплим і сухим. Уздовж стін, піднімаючись ярусами вгору, тягнулися ряди кам’яних будівель, грубих, але неймовірно міцних. А в центрі зали горіло не багаття — внизу, у глибокій розколині, повільно рухалася жива магма. Це "Підземне сонце" освітлювало все навколо м'яким бурштиновим світлом, кидаючи рухливі тіні на кам'яні мости, що з'єднували різні рівні міста.

Звіддаля долинав постійний, низький гул: тисячі молотів били по ковадлах, створюючи власний, механічний пульс. Повітря пахло розігрітим каменем, вугільним димом, озоном і плавленим металом. Для ельфійських легенів Ліра воно було важким, майже їдким.

Сотні гномів — рудокопи з кайлами, ковалі у товстих фартухах, воїни у важких обладунках — завмерли, побачивши свою варту, що повернулася. Їхня робота зупинилася, і в залі запала відносна тиша, порушена лише диханням лави.

Але дивилися вони не на Ліра. Вони дивилися на жінку, яку він ніс.

Коли четверо гномів-провідників урочисто внесли її до зали, низький гул — вже не механічний, а живий — прокотився містом. Лір бачив, як гноми знімають з голів важкі шоломи, як притискають мозолисті кулаки до нагрудників на знак поваги. Їхні очі, звично суворі та зосереджені, горіли неприхованим благоговінням.

— Голос Каменю, — прошепотів старий гном, торкаючись свого молота. — Вона співала, — додав інший, штовхаючи сусіда. — Я чув... ми всі чули. Камінь дихає.

А потім лідер варти, той, кого Лір тепер знав як Торбіна — гном з бородою, схожою на застиглий потік срібла, — стукнув руків'ям своєї сокири об кам'яну підлогу. Удар пролунав гучно, розкотистою луною, що відбилася від далекої стелі.

І у відповідь на цей удар гноми почали співати.

Це була не "Пісня Каменю" — ніжна, тужлива, повільна, як сон кристала. Це був "Гімн Гномів", їхній давній гімн, і низькі, гортанні голоси сплелися у потужний, молотобійний хор.

“Важкий молот б'є, ковадла стогнали!

Ми гноми народ, що гору обрали!

Наш дім — це граніт, наша пісня — це стук,

Народжений з гуркоту тисячі рук!”

Кожен рядок звучав, як удар молота по ковадлу, змушуючи повітря вібрувати. Хор набирав сили, і до нього приєднувалися все нові голоси з глибини міста, створюючи величну, важку поліфонію.

“Сонця не бачимо, бо знаємо світло,

Яке в серці нашім вічно багріло.

Коли ти побачиш, той не забудеш,

Воно заспіває, а ти затанцюєш.

Хай ельфи танцюють під небом пустим,

Ми віримо в камінь, ми дихаєм з ним!

Нам золото цяцька, а сталь, то наш брат,

Ми — гвардія скель, ми не знаєм розбрат!”

Лір, з його ельфійським слухом, звик до музики вітру в листі і шепоту води. Ця пісня була її повною протилежністю — вона була втіленням ваги, матерії, непорушності. Вона тиснула на нього.

І цей гімн вони співали для Жені.

Вони йшли за Ліром, утворюючи живу, рухливу почесну варту. Їхні важкі чоботи відбивали ритм пісні. Лір міцніше притиснув до себе Женю. Вона все ще була непритомна, змарніла, її почорніла рука безсило звисала, контрастуючи з блідістю обличчя. Ельвіра...

Він, ельф, йшов крізь серце гори, оточений її господарями, і почувався неймовірно чужим. Це місце було антитезою його природі. Тут не було неба, лише камінь. Не було вітру, лише гаряче дихання магми. Але, попри все це, він водночас почувався... захищеним. Вони не просто супроводжували — вони охороняли її.

Торбін вів їх до однієї з найбільших будівель, висічених прямо у скелі, з колонами, що нагадували гігантські сталагміти.

— Сюди, ельфе. Їй потрібен догляд, — сказав Торбін.

— Вона... вона втратила багато сил, — тихо сказав Лір, не сповільнюючи крок.

Говорити було важко, вібрації пісні тиснули на горло.

— Голос Каменю не може бути слабким, — пророкотав інший гном, що крокував поруч.

Він був молодший за Торбіна, але не менш кремезний, з рудою бородою, заплетеною в одну товсту косу.

— Мене звати Ґрот. Я — права рука Торбіна. Ми подбаємо про неї.

Ґрот подивився на Ліра з відвертою, неприкритою підозрою. Його погляд ковзнув по тонкому ельфійському мечу на поясі Ліра.

— Але ти... — він пирхнув. — Дивно, що Камінь обрав своїм голосом ту, що ходить з ельфом. Ви, Повітряні, не знаєте глибини. Ви лише ковзаєте по поверхні.

— Вона потребує спокою, а не твоїх роздумів, Ґроте, — урвав його Лір, його голос був тихим, але гострим, як його меч. Ґрот вишкірився.

— Гострі слова. Але що твій меч проти каменя? Що твоє повітря проти нашого вогню?

Лір промовчав. Він не мав сил на суперечки. Усе, чого він хотів — щоб Женя (Ельвіра... його розум досі не міг поєднати ці два образи) була в безпеці.

Вони увійшли в теплу, яскраво освітлену кімнату. "Пісня Гір" залишилася ззовні, і тиша, що настала, здавалася оглушливою. Тут пахло сушеними травами, мохом і мінеральною сіллю. Дві гномихи, одягнені в прості вовняні туніки, вже чекали біля низького кам'яного ліжка, вкритого товстими ведмежими хутрами. Вони були такі ж міцні, як і чоловіки, з широкими долонями, але їхні обличчя були спокійнішими, а в косах-канатах блищали не руда, а гладкі річкові камінці.

— Гельґо, — звернувся Торбін до старшої з них, жінки з обличчям, що нагадувало потріскану скелю. — Вона заспівала. Камінь дихає. Очі Гельґи розширилися від поваги. Вона вклонилася, але не Жені, а силі, що була в ній. — Ми готові. Ми чули. Камінь пробуджується.