Частина II. Пошуки Цілісності. Розділ 8. Дихання Каменю

І гноми почують, як дихає камінь,
І ельфи згадають забуті пісні...
(Уривок з «Пісні Пророцтва»)

Тиша, що запала в печері після того, як вщухла лихоманка, була густішою за темряву, що ховалася по кутах. Вона була важкою від невисловлених слів, від уламків спогадів, які тепер лежали між ними — гострі, небезпечні й водночас крихкі.

Женя прокинулась від холоду.

Багаття, яке Лір підтримував усю ніч, майже згасло, перетворившись на купку попелу, в якій ледь жевріла одна-єдина вуглинка. Ранкове світло, сіре й нерішуче, ледь пробивалося до печери, кидаючи тьмяні відблиски на кам'яні стіни.

Лір сидів спиною до неї біля входу, нерухомий, як частина скелі. Він не спав. Вона це відчувала.

Минулої ночі, коли її свідомість поверталася, він тримав її за руку. Не за ту, що почорніла від магії, а за здорову. Тримав міцно, ніби боявся, що вона розчиниться у повітрі. Вони не говорили. Слова були не потрібні, коли її свідомість горіла спогадами про сад, про батька, про ім'я Ельвіра.

Але тепер настав ранок. І магія ночі розвіялася.

— Лір? — тихо покликала вона.

Він здригнувся, але не обернувся. Лише трохи схилив голову. — Ти прокинулась. Як себе почуваєш?

Його голос був рівним. Надто рівним. Це був голос Охоронця, а не того, хто бачив її минуле. Ця раптова формальність ранила гірше, ніж холодний камінь під спиною.

— Знесилена, — чесно відповіла Женя, сідаючи. — Але... лихоманка минула.

Вона подивилася на свою праву руку. Чорнота не зникла. Вона повзла вгору, ледь помітною сіткою судин, гублячись під рукавом її брудної куртки. Рука нила, тупий, висмоктуючий біль.

— Минулої ночі... — почала вона, не знаючи, як продовжити. — Те, що я сказала... Ельвіра...

— Я пам'ятаю, — коротко відрізав він, все ще не дивлячись на неї.

Тиша знову впала між ними. Незграбна, колюча. Це було жахливо. Коли вони були Хранителькою і Охоронцем, усе було просто. Він захищав, вона йшла вперед. Але ким вони були тепер? Двома уламками розбитої історії?

Женя зітхнула і спробувала підвестися. Тіло не слухалось, м'язи тремтіли після магічного спалаху.

— Нам треба йти, — сказав Лір, нарешті обернувшись.

Його обличчя було втомленим. Шрами на ньому, здавалося, поглибшали. Але в очах, окрім втоми, було щось нове — важка тінь усвідомлення. Він дивився на неї так, наче бачив уперше. Наче намагався поєднати образ виснаженої жінки у цій темно-зеленій туніці та шкіряних штанах з тією дівчинкою, яку він, вочевидь, колись знав.

— Той спалах, — промовив він, кивнувши на вхід у печеру, за яким вже ховався ліс. — Він був надто потужним. «Порожні» втекли, але світло було видно здалеку. Ми привернули увагу.

— Ще більше «Порожніх»? — запитала Женя, обіймаючи себе руками.

— Гірше, — похитав головою Лір. — Ти відчула силу Землі. Ти зцілила її. Але ти й... розбудила її.

Не встигла Женя запитати, що він має на увазі, як почула це.

Звук.

Він долинав не з лісу. Він йшов зсередини, з глибини скелі, в якій була їхня печера. Це був не шелест «Порожніх». Це був важкий, ритмічний скрегіт. Звук каменю, що треться об камінь.

Лір миттєво опинився на ногах, вихопивши свій короткий меч. Він став між нею та темним проходом у глибині печери, звідки вони вчора чули лише краплі води.

Скрегіт наближався.

І за мить з темряви виринули вони.

Вони були невисокі, але широкі й кремезні, наче врослі в землю. Їх було четверо. Довгі, заплетені у коси бороди, в які були вплетені камінці та шматки руди, звисали майже до колін. На них були товсті шкіряні фартухи, а в руках вони тримали не мечі, а важкі кам'яні молоти та сокири з обсидіановими лезами.

Вони зупинилися, побачивши Ліра, і їхні очі, глибоко посаджені під кущистими бровами, звузилися. Вони не виглядали здивованими. Вони виглядали розлюченими.

— Порушники, — пророкотав один з них, ступивши вперед. Його голос був схожий на гуркіт каменепаду. — Наша Гора. Наш Камінь.

Лір підняв меч. — Ми не шукаємо ворожнечі, Повелителі Каменю. Ми ховалися від порожніх.

— Порожні нас не турбують! — вигукнув лідер гномів, і його борода загрозливо гойднулася. — Нас турбує тиша. Ви її зламали.

Він вказав своєю товстою, мозолястою рукою не на Ліра, а прямо на Женю.

— Вона! — прогарчав він. — Камінь здригнувся. Камінь кричав! Ми спали у своїх чертогах, а вона змусила стіни тремтіти!

Женя зблідла. Спалах смарагдового світла. Він не просто розігнав «Порожніх». Він пройшов крізь землю, крізь скелю, розбудивши тих, хто жив усередині.

— Вона... вона не хотіла, — спробував захистити її Лір, роблячи крок убік, щоб закрити її собою.

— Не хотіла? — гном зловісно посміхнувся, оголивши жовті, схожі на камінці, зуби. — Вона спалила коріння. Вона порушила сон землі. Ви принесли в наш дім світло і галас. Камінь не пробачає. Ви маєте відповісти.

Напруга в печері стала такою щільною, що її можна було різати ножем. Повітря стало важко дихати. Гноми не нападали, але й не відступали. Вони стояли, міцно вчепившись у свої молоти, і кожен їхній м'яз випромінював загрозу. Лідер гномів обвів Ліра презирливим поглядом.

— Ельф, — просичав він, вдивляючись у загострені риси Ліра. — Я впізнав тебе. Ви, ельфи, завжди приносите біду. Завжди зі своєю магією вітру та листя. Вам немає діла до того, що спить глибоко. Ви танцюєте на поверхні, не знаючи, що тримає світ.

— Ми не шукали вашого дому, — твердо відповів Лір, не опускаючи меча. Його голос був спокійним, але Женя відчувала, як напружилася його спина. Він стояв у бойовій стійці, готовий померти, захищаючи її. — Ми йдемо до Голови Велетня. Це наш шлях.

При згадці про Голову Велетня гноми розреготалися. Сухий, уривчастий сміх, схожий на тріск каміння, що сиплеться зі скелі. — Дурний ельф! — вигукнув лідер гномів. — Гора не пускає. Шляху немає. Ні по каменю, ні крізь камінь. Схили прокляті, а наші тунелі запечатані. Ви тут помрете. Камінь забере вас за те, що потривожили його.