Частина I. Відлуння. Розділ 7. Перша битва

Не мечем, а краплиною світла,

Не щитом, а розквітлим зелом

Ти воюєш, забута і світла,

Із замерзлим, скам’янілим злом.

Вони вийшли з печери у мовчазну, холодну ніч. Повітря, як і казала Тінь, було важким і нерухомим, наче вони опинилися на дні висохлого океану. Золотий пил не мерехтів, а висів у темряві мертвими, тьмяними цятками, і від цього здавалося, що навіть зірки на небі цього світу задихаються.

Шлях на північ був не просто напрямком. Він був викликом. Гострі, зловісні шпилі гір, що виднілися на горизонті, здавалися іклами якогось сплячого чудовиська. Лір йшов попереду, його постать була напружена, як струна. Він більше не озирався по боках у пошуках ворогів — тепер він вдивлявся у саму землю, у кожен камінь і корінь, наче боявся, що гора, про яку говорила Тінь, почне свою атаку вже тут, у низині.

Женя йшла за ним, намагаючись вгамувати тремтіння. Лють, що спалахнула в ній у печері, не згасла. Вона перетворилася на холодну, сталеву вісь всередині, яка не давала їй впасти. Але тіло було на межі. Кожен крок віддавався тупим болем у м'язах, а почорніла рука нила дивним, чужим холодом. Порожнеча на місці спогаду про батька боліла сильніше за будь-яку рану. Це була діра в самій її сутності, і вона відчувала, як з неї повільно, невблаганно витікає тепло.

Ліс навколо них змінювався. Дерева стояли щільніше, їхні білі, кістляві гілки спліталися над головою у моторошне мереживо, що закривало небо. Тиша стала іншою. Вона більше не була порожньою. Вона була зловісною. Наче хтось затамував подих.

Лір раптово зупинився і підняв руку, наказуючи їй не рухатися. Він не дивився на дерева. Він дивився під ноги.

— Що таке? — прошепотіла Женя.

— Пил, — так само тихо відповів він. — Він не рухається.

Женя опустила погляд. І справді. Зазвичай золоті частинки ледь помітно коливалися, підхоплені невидимими протягами. Але тут вони висіли у повітрі абсолютно нерухомо. Наче час застиг не лише в ріці, а й у самому повітрі.

І тоді вона їх побачила.

Вони виходили з-за дерев. Повільно, безшумно, наче були частиною самої темряви. Це були не звірі і не люди. Високі, худі постаті, вкриті чимось схожим на сірий, потрісканий пергамент. У них не було облич. Лише гладка поверхня з трьома темними западинами там, де мали бути очі та рот. Вони рухалися ривками, неприродно, наче ляльки, яких смикають за нитки. Але найстрашнішим було те, що вони не випромінювали нічого. Ані загрози, ані злості, ані голоду. Лише порожнечу.

— Порожні, — видихнув Лір, і в його голосі вперше прозвучав не просто страх, а огида. — Слуги Колекціонера. Стій за мною.

З тихим дзвоном він вихопив з піхов меч. Срібне лезо спалахнуло у темряві, відбиваючи тьмяне світло пилу. Істоти, побачивши зброю, зупинилися на мить. А потім, як за командою, кинулися вперед. Усі разом.

Лір зустрів їх, як скеля зустрічає хвилю. Його меч співав у повітрі, залишаючи срібні розчерки. Він рухався з неймовірною, нелюдською грацією, відбиваючи удари довгих, схожих на палиці, рук. Але щоразу, коли його лезо входило у сіре тіло, не було ані крові, ані крику. Лише глухий звук, наче він рубав мішок із сухим листям. Рани затягувалися майже миттєво, і Порожні продовжували свій наступ, не відчуваючи болю, не маючи страху.

Женя дивилася на це, і її серце стискалося від жаху. Вона розуміла, що це битва на виснаження. І їх було занадто багато. Один із Порожніх прорвався крізь захист і вдарив Ліра в плече. Той скрикнув від болю і відступив на крок, ледь не впавши. Його оточували. Ще мить — і вони його розірвуть.

І тоді, в мить найбільшого відчаю, той самий голос, що колись нашептав їй «Пісню В'янення», знову пролунав у її душі.

«Не мечем, а краплиною світла…»

Вона не знала, що робити. Вона не вміла битися. Але вона знала, що відчуває. І зараз, дивлячись на цих істот, вона відчувала їхню суть. Вони були втіленою порожнечею. Протилежністю всьому живому. І якщо вона могла змусити мертву ріку згадати, що таке життя, то, можливо, вона зможе нагадати цим істотам, що таке світло?

Женя підняла свою почорнілу руку. Вона зосередилася не на люті, а на спогаді про першу краплю живої води. На тому крихітному, але чистому джерельці. Вона зібрала все тепло, що ще залишалося в її душі, і спрямувала його у смарагдовий шрам на долоні.

Рана спалахнула. Але цього разу з неї вирвався не просто тихий вогник, а потужний, м'який промінь смарагдового світла. Він вдарив у найближчого Порожнього.

Істота не згоріла. Вона закричала. Це не був крик болю. Це був крик небуття, що зіткнулося зі своєю протилежністю. Сіра шкіра на ній пішла тріщинами, з яких полилося не світло, а ще більша темрява. Порожній закрив своє безлике обличчя руками і, заточуючись, почав відступати.

Це спрацювало. Світло не вбивало їх. Воно змушувало їх відчувати власну порожнечу. І це було для них нестерпно.

Женя, побачивши це, зробила крок уперед, стаючи поруч із пораненим Ліром. Вона знову підняла руку.

— Забирайтеся! — крикнула вона, і цього разу з її долоні вирвалася ціла хвиля світла, що освітила всю галявину. Порожні закричали в унісон і кинулися врозтіч, розчиняючись у темряві, з якої прийшли.

На галявині знову запала тиша.

— Ти… ти це бачила? — прохрипів Лір, притискаючи руку до пораненого плеча.

Женя хотіла відповісти, але не змогла. Світ похитнувся, і темрява, що відступила від Порожніх, раптом поглинула її саму. Остання крапля тепла, яку вона віддала, виявилася останньою краплею її сил. Вона впала на землю, втрачаючи свідомість.

Лір підхопив її перш ніж вона впала на землю. Її тіло було легким, майже невагомим, але холод, що йшов від нього, був щільним і важким. Він обережно підняв її на руки. Поранена рука нила тупим, пульсуючим болем, але він не звертав на це уваги. Зараз єдине, що мало значення — це крихке життя, що згасало в його руках.