Частина I. Відлуння. Розділ 6. Тінь прокляття

Він збирає застиглі миті,
Наче метеликів на шпильки.
Бережи свої сни сповиті,
Бо для нього вони — ляльки.

Шепіт ставав гучнішим. Він більше не був фоном, далеким відлунням чужих життів. Тепер він здавався спрямованим на неї, наче безтілесні голоси, ув'язнені в дзеркальній темряві, відчули її присутність. Вони тягнулися до неї, благали, застерігали, звинувачували. У цьому хорі не було жодної світлої ноти — лише біль, жаль і нескінченна, в'язка туга.

Женя стояла на краю, не наважуючись поворухнутися, і подивилася на Ліра, очікуючи хоч якоїсь підказки. Але він мовчав. Його завдання було виконано — він привів її сюди. Тепер він знову перетворився на вартового. Спина напружена, погляд ковзає по темних деревах навколо, рука лежить на руків'ї меча, якого вона досі не бачила. Він був тут, щоб захищати її від зовнішніх загроз, але те, що чекало попереду, було її власною битвою.

«Довіряй не його очам, а рані на своїй долоні. Вона — твій справжній компас», — пролунали в пам'яті слова Тіні.

Женя опустила погляд на свою праву руку. Подряпина, що стала її стигмою, її доказом, ледь помітно пульсувала в такт із шепотом, що йшов із глибин. Легке, настирливе печіння, наче рана реагувала на цей біль, що застиг у воді. Компас вказував напрямок. Прямо вниз.

«Знайди місце, де вона народжувалася. І згадай».

Ось це місце. Залишилося лише згадати. Але як?

Страх крижаними пальцями стиснув її горло. Опустити руку в цю темряву, повну чужого болю, здавалося божевіллям. Але відлуння її нещодавньої перемоги — розмови з психологом, коли вона вперше змогла захистити свій світ — додавало рішучості. Вона вже зробила перший крок. Назад дороги немає.

Женя повільно опустилася на коліна біля самої води. Її відображення дивилося на неї — втомлене, змарніле обличчя з великими, сповненими тривоги очима. Вона простягнула поранену руку над темною поверхнею. Подряпина запекла гостріше, наче відчувши близькість нової стихії. Якщо дерево було землею, що забрало краплю її крові, то це була вода — мертва, але спрагла.

І тоді сталося диво. З ідеально гладкої поверхні, наче жива, потягнулася до неї тонка цівка чорної води. Вона вигнулася всупереч усім законам природи і торкнулася центру її долоні, її рани.

Біль пронизав руку до самого плеча, гострий і крижаний. Рана спалахнула вогнем, і Женя, не витримавши, різко опустила долоню у воду, наче намагаючись загасити полум'я.

Від її руки пішли концентричні кола. Але вони не були темними. Навпаки, кожне коло, розходячись, несло із собою прозорість. Чорна, масляниста рідина відступала, і під нею почало проглядатися кам'янисте дно. Вода очищувалася. Вона ставала живою.

Женя дивилася на це диво, забувши про біль. А коли перше коло досягло берега, світ перед її очима зник.

Вона не падала. Вона пливла. Темрява розступилася, і її підхопив потік. Це не була вода, це був рух, мелодія, саме життя. Вона стала краплею у Великій Ріці, і пам'ять цієї ріки стала її власною.

Спочатку були лише образи. Сонце, відбите у тисячах хвиль. Смарагдові дерева на берегах. Срібна луска риб. Повітря, що дзвеніло від співу незнаних птахів. Це був сміх, дзюркіт, сама суть життя. І цей образ, ця мелодія води, почала складатися у слова, що народжувалися в її свідомості:

Ріка сміялась сріблом на світанку,
Несла життя усьому навкруги.
І сонце, мов закоханий до ранку,
Вкривало поцілунком береги.

А потім світло почало тьмяніти. На березі з'явилася постать. Високий, втомлений чоловік у темному. Його смуток був таким глибоким, що сама ріка, здавалося, сповільнювала свій біг, віддзеркалюючи його тугу. Його мовчазне горе стало другим куплетом:

Раптово тінь насунулась самотня
І туга в погляді його жила.
І бачила ріка, яка безодня
Його у ранах душу обвила.

Одного дня він прийшов не сам. Приніс на руках маленьке, нерухоме тільце, загорнуте в біле. Дитина. Він не плакав. Просто сидів до заходу сонця, а потім прошепотів слова, що стали отрутою. Тиша, що настала, була страшнішою за будь-який крик. Ця тиша стала третім віршем:

Він дихав тишею і мертвою любов'ю,
Тримав надію, що зів'яла, на руках.
Прошепотів в безодню болем,
Що час — це злодій, а життя — це прах.

І тоді він підняв руки. Сірий попіл посипався з його долонь, і там, де він торкався води, життя завмирало. Сміх перетворився на шепіт, рух — на вічний спокій. Він не вбив ріку. Він перетворив її на експонат. І цей акт жахливої любові став його вироком, його прокляттям, що впало на воду:

Я зупиню і сміх, і плин, і пам'ять,
Щоб біль не крав мене в душі,
Що квіти в радості, а діток жалять
Та смерть несуть в дарунок на руці.

Слова, наче каміння, впали у воду, і остання хвиля застигла назавжди. І коли рух остаточно помер, у свідомості Жені пролунав справжній голос Ріки — її приспів, її пам'ять про смерть:

Мій срібний сміх тепер — мов шепіт,
Мій вільний плин — застиглий саркофаг.
Його любов, то попелу тремтіння,
Мене навіки закували в прах.

Світло згасло. Сміх помер. Рух зупинився. Залишився лише шепіт, що луною прокотився по мертвому лісу, несучи з собою біль і відчай. Це було не слово. Це було тавро, що випалило саме серце світу.

Світ повернувся ривком.

Женя здригнулася і різко видихнула, наче виринувши з-під води після довгого занурення. Вона все ще стояла на колінах біля Джерела, її рука була занурена по зап'ястя у крижану, але тепер живу воду. Шепіт зник. Замість нього вона чула тихий, ледь вловимий дзюркіт — там, де починалося сухе русло ріки, пробилося тоненьке, але вперте джерельце.