Частина I. Відлуння. Розділ 5. Голоси у дзеркалі

Скільки в тобі чужих голосів?
Скільки масок нажите роками?
Щоб почути свій власний спів,
Треба вийти у ліс з вовками.

Стеля.

Сіра, з ледь помітною тріщиною у формі блискавки. Знайома. Рідна.

Женя розплющила очі і кілька секунд просто дивилася на неї, не розуміючи, де вона. Повітря пахло пилом і ледь вловимим ароматом лаванди з шафки для білизни. З вікна пробивалося бліде, осіннє сонце. Тишу порушувало лише далеке, монотонне гудіння холодильника на кухні.

Її дім. Її ліжко.

Холодна, липка хвиля жаху повільно піднялася від живота до горла. Сон. Все це було лише сном. Неймовірно реалістичним, деталізованим, але просто сном. Не було ніякого Лісу, ні Ліра з його крижаними очима, ні печери, ні Тіні з її страшним вибором. Була лише вона, її самотність і її травмована психіка, що малювала такі яскраві, такі спокусливі світи для втечі.

Ірина мала рацію. Вона мала рацію.

Женя заплющила очі, і сльози самі собою потекли по скронях, гарячі й гіркі. Сльози розчарування. Вона відчула себе обдуреною. Ні, не так. Вона відчула себе зрадженою. Власною надією. Вона повірила. Вона дозволила собі повірити, що є щось більше, ніж ця сіра, порожня реальність. А тепер її знову кинули сюди.

Але щось було не так.

Крізь пелену сліз вона відчула це. Легке, але настирливе печіння у правій долоні. Вона повільно підняла руку до обличчя, боячись розплющити очі. Боячись не побачити там нічого.

Вона розплющила очі.

І видихнула повітря, яке, здавалося, тримала у легенях цілу вічність.

Тонка, червона подряпина перетинала її лінію життя. Вона була справжньою. Вона пекла. Вона була тут.

Це не був сон.

Женя різко сіла на ліжку, озираючись навколо, наче шукала приховану камеру. Як? Як вона опинилася тут? Останнє, що вона пам'ятала, — це мерехтливий вогонь у печері і пронизливий погляд Тіні. Вона ж не дала відповіді. Вона… заснула? Чи знепритомніла від шоку?

Її погляд впав на телефон, що лежав на тумбочці. Тремтячими пальцями вона взяла його. Екран спалахнув, і на ньому висвітилася дата.

2 жовтня. Четвер.

Неможливо. Коли вона востаннє дивилася на календар… це була п'ятниця. Минулого тижня. Минув майже тиждень.

І тут екран почав божеволіти. Повідомлення. Десятки повідомлень посипалися одне за одним, змушуючи телефон вібрувати у руці, як поранений птах.

Ірина: «Євгеніє, у нас сьогодні сеанс. Ви де?» 

Ірина: «Женю, я хвилююся. Будь ласка, дайте знати, що з вами все гаразд.» 

Ірина: «Євгеніє, я змушена буду зателефонувати вашому колишньому чоловікові, якщо ви не відповісте.» 

Невідомий номер: «Женю, це Андрій. Ірина сказала, ти не відповідаєш. Передзвони.» 

Ірина: «Женю, це вже не смішно. Я приїду.»

Паніка. Та сама, стара, знайома паніка почала стискати горло. Її світ, її реальність, від якої вона так відчайдушно намагалася втекти, ломилася у двері, вибивала вікна, намагаючись затягнути її назад.

Але цього разу до паніки домішалося щось нове. Гостре, холодне, як укол криги. Роздратування. Лють.

Вони знову лізуть у її життя. Вони знову вирішують за неї. Вони знову роблять її маленькою, хворою дівчинкою, яку треба рятувати.

Вона відчула, як реальність Лісу — яскрава, небезпечна, але її власна — починає тьмяніти під натиском цієї сірої, липкої буденності. І зрозуміла, що більше цього не допустить.

Женя глибоко вдихнула, видихнула і натиснула на виклик. На номер Ірини. Час розставити крапки над «і».

Гудки були короткими. Ірина відповіла майже миттєво.
— Женю! Слава Богу! Ти де? З тобою все гаразд? Я вже збиралася виїжджати!

Голос психологині був сповнений щирої тривоги, але під нею вгадувалися нотки роздратування і звичної, поблажливої зверхності. 

— Зі мною все добре, Ірино, — спокійно відповіла Женя. Її власний голос здивував її. Рівний, холодний, без тіні звичної невпевненості. 

— Добре? Ти не відповідала тиждень! Пропустила сеанс! Я вже думала, що… 

— Ірино, — м'яко, але владно перебила її Женя. — Ви телефонували Андрію? 

На тому кінці дроту запала тиша. Коротка, але дуже промовиста. 

— Так, — нарешті вимовила Ірина, і в її голосі з'явився захисний, професійний тон. — Я була зобов'язана. Ви не відповідали, і я хвилювалася за вашу безпеку. Він — ваш найближчий контакт. 

— Він — мій колишній чоловік. Людина, травму від стосунків з якою ми з вами намагаємося пропрацювати вже пів року. Людина, яка вважає мою депресію маніпуляцією. І ви зателефонували йому, щоб що? Підтвердити його правоту? Дати йому ще один привід відчути свою владу наді мною? 

Женя говорила тихо, майже пошепки, але кожне її слово було налите сталлю.

 — Євгеніє, ви зараз говорите на емоціях… — почала Ірина. 

— Ні. Вперше за довгий час я говорю не на емоціях, а з позиції здорового глузду. Те, що ви зробили, — це грубе порушення моїх особистих кордонів і, відверто кажучи, непрофесійно. Ви принизили мене, Ірино. Ви знову зробили мене об'єктом його жалю і зневаги. 

Знову тиша. Цього разу довша, важча. Женя чула, як Ірина дихає. 

— Я… мені шкода, якщо ви так це сприйняли, — нарешті промовила психологиня. — Мої наміри були… 

— Я знаю, якими були ваші наміри, — обірвала її Женя. — Але з цього моменту все буде інакше. По-перше, ви більше ніколи, за жодних обставин, не контактуєте з моїм колишнім чоловіком. Це не обговорюється. По-друге, я не приїду в місто. Мені тут добре. Я працюю над собою, і, як бачите, досить успішно. 

— Але ж сеанси… 

— Сеанси, — Женя зробила паузу, збираючись з силами для останнього удару. — Або ми проводимо їх онлайн, у вигляді виключення, або я буду змушена шукати іншого фахівця. Який буде поважати мої кордони. 

Це був ультиматум. Перший ультиматум, який вона поставила у своєму житті. І, на її подив, це не було страшно. Це було… правильно. Ірина мовчала так довго, що Женя навіть подумала, що зв'язок обірвався. Але потім вона почула тихий видих. І голос, що пролунав після нього, був зовсім іншим. Без зверхності, без професійної маски. Лише щирий, глибокий подив.