Частина I. Відлуння. Розділ 4. Ціна надії

Кожна крапля живого світла

Залишає на серці шрам.

Ти прийшла, наче пісня неспіла,

У покинутий, мертвий храм.

Світло було живим.

Воно не просто сяяло — воно пульсувало, в такт із серцем Жені, що шалено калатало у грудях. Смарагдовий спалах від маленького листка на мить засліпив, змусивши заплющити очі. Коли вона розплющила їх знову, світло згасло, але його відлуння, зеленуватий фантомний образ, досі танцював перед очима.

Але змінилося не тільки світло. Змінилася тиша. Вона стала іншою. Дзвінкою. Напруженою. Наче струна, що натягнулася до межі і от-от розірветься.

Лір стояв на тому ж місці, але він був іншим. Його рука, що тягнулася до долоні Жені, тепер завмерла у повітрі, а потім повільно, майже неохоче, опустилася. Крижана маска на його обличчі тріснула. Крізь тріщини пробивалося те, чого Женя ніяк не очікувала побачити у цих сірих, як зимове небо, очах. Шок. Розгубленість. І щось ще, глибше — відлуння давно забутого страху.

Він дивився не на неї. Його погляд був прикутий до її долоні, до тонкої червоної подряпини, що перетинала лінію життя. Він дивився на неї так, наче бачив не просто рану, а стигму, знак, що змінив усі правила цього вмираючого світу. Його столітня впевненість, його холодна зневага — все це розсипалося на порох перед цим маленьким шрамом.

— Ти… — знову почав він, і цього разу його голос прозвучав глухо, наче йшов з глибокої криниці. Слово обірвалося. Він не знав, що сказати. Усі слова, які він знав, належали старому світу, де все було зрозуміло: життя повільно вмирало, а надія була лише казкою для загублених душ. А ця жінка, ця рана, цей листок — вони не належали цьому світу.

Женя мовчала. Вона відчувала, як сила, що спалахнула в ній, повільно відступає, залишаючи по собі дивну порожнечу і тремтіння у всьому тілі. Але страху більше не було. Вона перетнула межу, і дороги назад вже не було.

— Хто ти така? — нарешті вимовив Лір. Питання прозвучало тихо, без тіні ворожості. Лише безмежна, щира розгубленість.

— Я не знаю, — чесно відповіла Женя. — Але я хочу дізнатися. І ти мені допоможеш.

Це не було прохання. Це була констатація факту. І, на її подив, він не заперечив.

Лір довго мовчав, його погляд блукав від її обличчя до долоні, до смарагдового листка і назад. Здавалося, у його свідомості зараз боролися дві епохи: минуле, де все було приречене, і сьогодення, що принесло неможливе. Нарешті він підняв на неї очі, і в них більше не було льоду. Лише втома. Важка, бездонна втома істоти, яка раптом зрозуміла, що нічого не знає.

— Я не можу, — тихо сказав він. — Твоя поява… те, що ти робиш… Це виходить за межі моїх знань. Але є та, хто може знати. Та, що пам’ятає більше, ніж усі дерева в цьому лісі разом узяті.

Він різко розвернувся.

— Йди за мною. І не відставай.

Женя рушила за ним. Її кроки, що раніше здавалися гучними у мертвій тиші, тепер тонули у м’якому моху, наче Ліс сам приглушував їх, дозволяючи їй іти. Вони йшли довго. Час тут, здавалося, плив інакше, густий і тягучий, як золотий пилок, що висів у повітрі. Женя намагалася запам’ятати дорогу, але всі дерева були однаковими у своїй покрученій агонії, а стежки не було.

Напружена тиша тиснула, і врешті-решт Женя не витримала. — Куди ми йдемо? — її голос прозвучав тихо, але в цій тиші — надто гучно.

Лір не обернувся. — До тієї, хто знає, — відповів він коротко.

— А ти не знаєш? — не відступала Женя.

Він зупинився так різко, що вона ледь не наштовхнулася на його спину. Він повільно обернувся, і тепер, при світлі золотого пилку, вона побачила в його очах складну суміш емоцій. Втома, розгубленість, і щось схоже на роздратування.

— Я знаю, що Ліс вмирає. Я знаю, що ти — аномалія. Але я не знаю, отрута ти чи ліки. Вона знатиме.

Він знову рушив уперед, але Женя не відставала. — Що ти побачив у моїй долоні? Та подряпина… ти її впізнав?

Це питання змусило його зупинитися знову. Цього разу він повернувся до неї повністю, і його обличчя було похмурим, як грозова хмара. — Я впізнав не рану, — промовив він тихо, але кожне слово било, наче камінь. — Я впізнав знак. Знак з давнього пророцтва. Пісні, яку співають лише тоді, коли надія майже вмерла.

— Пісні? — перепитала Женя.

— У цьому світі все важливе стає піснею, дитя людей, — його голос став глибшим, наче він говорив не їй, а самому Лісу. — Історія, біль, надія… і пророцтва. Ти готова її почути?

Він не чекав на відповідь. Він заплющив очі, і на мить його обличчя втратило свою суворість, стало схожим на обличчя жерця перед вівтарем. І він заспівав.

Та прийде дитя, що в долоні несе
Той ключ, що відімкне пам'яті дні.
Заграє у дзвоні лісному усе,
Вода, потече у чарівній весні.

Де сміх був рікою, а сонце — дитям,
Що гралось у травах без ліку і меж,
Там пам'ять розвіялась пилом життям,
Забутих доріг та загублених стеж.

І гноми почують, як дихає камінь,
І ельфи згадають забуті пісні.
Бо світло, що спало у пам'яті-брамі,
Повернеться знову, як сон із пітьми.

Де гори мовчали, і води стояли,
І кожен боявся підняти чоло,
Вони лиш чекали, вони просто знали,
Що має прокинутись сил джерело.

І ти все згадаєш, як дихати легко,
Як вперше сміятись, як бігти у снах.
Бо пам'яті давні пророцтва близенько,
Хранителька скоро відкриє нам шлях.