Частина I. Відлуння. Розділ 3. Шепіт зів'ялого коріння

Де коріння сплелося у тінь,

І минуле тримає в полоні,

Гострий шип, наче справжній, до крові,

Проросте на твоїй долоні.

Сон був іншим. Густішим. Повітря більше не здавалося просто наповненим золотим пилком — воно саме було золотим, тягучим, як свіжий мед. Кожен вдих наповнював легені не киснем, а самою суттю цього місця — тугою, що стала такою густою, що її можна було спробувати на смак. Вона була гіркою, як полин, і солодкою, як спогад про перший поцілунок.

Женя стояла перед ним. Дерево. Якщо його ще можна було так назвати. Це був скоріше скелет, почорнілий і покручений віками агонії. Воно не просто всохло — воно скам'яніло у своєму болі. Його коріння, схоже на жили хворого велетня, випирало з-під землі, чіпляючись за неї в останній, марній спробі знайти вологу. Стовбур розколювала глибока тріщина, що вела від самого кореня до верхівки, наче шрам від удару блискавки. Але Женя знала — жодна блискавка не могла завдати такого болю. Це був шрам від часу. Від самотності.

Вона не відчувала страху. Дивно, але тут, у найтемнішому куточку сну, у серці вмираючого лісу, вона відчувала спокій. Наче повернулася додому після довгої, виснажливої подорожі. Вона знала це дерево. Не пам'ятала його, а саме знала — так, як знають власне відображення у дзеркалі.

Пальці самі потягнулися вперед. Це не було свідоме рішення. Це був інстинкт, глибинний, непереборний порив. Торкнутися. Заспокоїти. Розділити біль.

Кінчики пальців лягли на шорстку, мертву кору. І в цю мить світ вибухнув.

Це не було схоже на дотик. Це був розряд. Потужний, мовчазний удар струму, що пройшов від долоні вгору по руці, змусивши серце пропустити удар. Вона відчула, як щось живе, гаряче, її власне — не кров, не тепло, а сама есенція її єства — витікає з неї, вливається у мертву деревину. Потік був нестримним, вона не могла його зупинити, та й не хотіла. Вона віддавала.

А натомість — біль. Короткий, гострий, наче її долоню проткнув розпечений шип. Женя інстинктивно відсмикнула руку, зашипівши крізь зуби.

І побачила диво.

Там, де її пальці щойно торкалися мертвої гілки, сталося неможливе. З сухої, потрісканої кори, прямо на її очах, повільно, наче не вірячи у власне існування, розгортався листок. Один-єдиний. Він був не просто зеленим — він сяяв зсередини власним світлом, яскравим, наче найчистіший смарагд. Він був ідеальним. Живим. І він був один на все мертве дерево.

Женя дивилася на нього, і холодна хвиля усвідомлення прокотилася по її спині. Вона не створила його. Вона не оживила гілку. Вона обміняла частинку себе на нього. Це був не дар. Це був контракт, підписаний болем і кров'ю уві сні.

Вона не знала, скільки так стояла, загіпнотизована смарагдовим сяйвом. Але раптом відчула на собі погляд. Важкий, пильний. Вона різко обернулася.

У тіні сусіднього дерева, там, де золоте світло не могло розігнати морок, стояла постать. Лір. Вона не бачила його обличчя, лише темний силует на фоні ще темніших стовбурів. Але вона відчула, як змінилася сама його присутність. Він не рухався, та в його непорушності була неймовірна напруга. Він завмер.

Його звична аура вікової втоми і тихої ворожості, що огортала його, наче плащ, на мить розвіялася. Зникла. І в тій порожнечі, що утворилася, Женя відчула щось нове. Подив. Шокований, вражений подив.

Він бачив, як цей Ліс вмирає. Не дні, не роки — століття. Він бачив, як сохне коріння, як мовкнуть птахи, як золотий пилок отрути повільно вбиває все живе. Це був закон цього світу. Непорушний. Вічний.

А зараз на його очах цей закон було зруйновано. Маленька, тендітна жінка зі світу людей, чергова «тінь», що випадково заблукала у вмираючий світ, зробила неможливе.

Біль у долоні спалахнув з новою силою. Пекучий, справжній. Він став якорем, що почав витягати її з густого, медового сну. Світ почав танути, втрачати контури. Золоте повітря рідшало, смарагдовий листок розпливався яскравою плямою, а темна постать Ліра розчинялася у мороці.

Женя прокинулася.

Не від звуку будильника, не від сонячного променя. Вона виринула зі сну, наче потопаючий, що вирвався на поверхню, і перший ковток повітря був судомним. Її вирвав біль. Справжній, фізичний, пекучий біль у правій долоні.

Кілька секунд вона лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, де вона. Сіра стеля. Знайома тріщина у формі блискавки. Її кімната. Її ліжко. Її реальність.

Але біль не минав.

Повільно, боячись того, що може побачити, Женя підняла праву руку до обличчя. Долоня горіла вогнем. І там, чітко перетинаючи її лінію життя, тягнулася тонка, червона подряпина. Наче хтось провів по шкірі гострим, як голка, шипом.

Це не був сон.

Перша думка, що промайнула в голові, була раціональною, захисною. Подряпалась уві сні. Нігтем. Або зачепилася за ковдру. Так, це було логічно. Просто. Заспокійливо. Але серце відмовлялося приймати це пояснення. Воно калатало в грудях, як птах у клітці, і твердило своє: Ти знаєш, звідки ця рана. Ти знаєш.

Женя сіла на ліжку, обережно торкнулася подряпини пальцями іншої руки. Шкіра навколо була гарячою, запаленою. Біль був абсолютно реальним. Вона піднесла долоню ближче до очей, розглядаючи тонкий червоний слід так, наче це був доказ у заплутаній кримінальній справі. І в пам'яті, яскраво, як спалах, сплив образ: її пальці на мертвій корі, гострий укол і смарагдовий, сяючий листок.

Холод пробіг по спині, попри теплій ковдрі. Це божевілля. Звичайне божевілля. Стрес, самотність, новий дім, старі травми — усе це сплелося в тугий вузол і тепер виливалося у яскраві, майже реальні сни. Ірина попереджала про це. «Ваша підсвідомість буде шукати вихід, Євгеніє. Будьте готові до дивних снів, до несподіваних емоцій».