Частина I. Відлуння. Розділ 2. Пісня В'янення

Там, де мовчить твоя власна сила,
Іржавіють замки від сліз,
Перший крок, наче стрибок у могилу,
В зачарований, мертвий ліс.

Темрява не розсіялася. Вона потекла в сторони, наче чорнило у воді, відкриваючи перед очима Жені картину, від якої перехопило подих.

Вона стояла на галявині посеред лісу. Велетенські дерева, схожі на застиглих, мовчазних титанів, тягнулися до неба, яке мало дивний, смарагдовий відтінок. Повітря було наповнене золотистим пилком, що повільно кружляв у променях невидимого сонця. Але щось було не так. Ліс був неймовірно гарний, але його краса була якоюсь… втомленою. І тиша. Не було чути співу птахів, лише ледь вловимий, схожий на зітхання, шепіт вітру.

Вона обернулася. За її спиною — лише стовбур велетенського дерева. Шляху назад не було.

Паніка гострим кігтем спробувала вчепитися у горло, але Женя змусила себе дихати, міцніше стискаючи в долоні теплий, живий багряний листок. Вона зробила перший обережний крок по м'якому моху. І раптом почула звук. Тонкий, мелодійний, схожий на плач скрипки, що линув з глибини лісу. Він був сповнений такої невимовної туги, що у Жені мимоволі стиснулося серце.

Вона не знала, хто грав цю мелодію, але відчувала одне: вона має йти на цей звук.

Женя йшла крізь покручені стовбури, і чим глибше вона занурювалася в ліс, тим чіткішою ставала мелодія. Вона вже не просто звучала попереду — вона, здавалося, народжувалася з самого повітря. І в якийсь момент Женя зрозуміла, що чує не лише музику. На межі слуху, як шепіт уві сні, почали з'являтися слова.

«…холод…» — прошепотів вітер, торкнувшись її щоки.

«…самотньо…» — проскрипіла стара гілка над головою.

«…забули…» — прошелестіло сухе листя під ногами.

Це було марення. Але воно ставало все гучнішим. Слова почали складатися у рядки, у риму, що боляче впивалася у свідомість:

Де сохне корінь і змовкає вітер,

Ніхто не знає, що зів'яли квіти…

І раптом усе змінилося. Шурхіт листя перетворився на тривожний ритм барабанів. Скрип дерев — на глибокий стогін віолончелей. А плач скрипки злився з голосом, що лунав, здавалося, звідусіль і нізвідки. Це була пісня. Повна, трагічна, велична у своєму горі. Пісня В'янення.

Женя вийшла на край великої, круглої галявини і завмерла. Пісня звучала тут найгучніше. І в ту мить, коли вона це осягнула, сталося щось дивне. Її власні губи розтулилися, і вона, сама того не бажаючи, почала підспівувати. Її голос, тихий і тремтячий, вплівся у тужливу мелодію Лісу, наче давно загублена нота, що нарешті знайшла свою партитуру.

Де сонце гріло золотим дощем,
Де сміх дзвенів у кронах, наче дзвін,
Тепер блукає лиш холодний щем,
І світло поглинає чорна тінь.

Холодне серце, мовчазні вуста,
Зів'ялий пагін, кам'яна сльоза.
Де згасла іскра, там росте зима,
І нового життя уже нема.

Де сохне корінь і змовкає вітер,
Ніхто не знає, що зів'яли квіти.
Птахи забули шлях у небеса,
І в тиші гине їхня вся краса.

Коли замовк останній тужливий акорд її власного голосу, що повторював приспів, тиша, що впала на галявину, здалася оглушливою. Женя стояла, важко дихаючи, не в змозі осягнути те, що щойно сталося. І саме в цю мить вона відчула на собі погляд. Важкий, колючий, наче дотик крижаного металу.

Вона повільно повернула голову. Він стояв біля стовбура старого дуба, на межі світла і тіні, і здавалося, що він був частиною цього лісу — таким же мовчазним, древнім і сповненим тихого болю. Високий, одягнений у темну шкіру та вицвілу зелену тканину, з довгим темним волоссям. Його очі. Холодні, сірі, як зимове небо, в них не було ні цікавості, ні подиву. Лише втома і глибоко захована ворожість.

Він не йшов. Він просто перемістився. Один миг — він там, інший — він вже за кілька кроків від неї.

— Навіщо ти порушуєш тишу? — його голос прозвучав хрипко і різко. — Це небезпечно.

Женя здивовано подивилася на нього. — Ти... ти хіба не чув? Ця пісня... співав увесь ліс!

Він насупився, його погляд став ще гострішим. — Ліс мовчить. Вже давно. Я чув лише тебе. Твій голос. Він гарний... але він порушив спокій. А все, що порушує спокій, притягує біду. Хто ти?

Він не став чекати на відповідь. Одним швидким рухом він скоротив відстань і простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, наче хотів перевірити, чи вона справжня. І в ту мить, коли його шкіра торкнулася її, світ вибухнув.

Біль. Сліпучий, білий, нестерпний. Він спалахнув у її плечі, пронизав усе тіло, наче розряд блискавки. Смарагдове небо тріснуло, золотий пилок перетворився на вогняні іскри. Світ почав рватися, розпадатися на мільйони уламків. Останнє, що вона побачила, — це подив, який на мить промайнув у його крижаних очах.

А потім її потягнуло назад. З неймовірною силою, наче велетенський невидимий гак вчепився в її душу і смикнув крізь тканину реальності. Звук, схожий на розрив полотна, оглушив її.

З гучним стуком дверцята шафи розчахнулися назовні, і Женя вилетіла з темряви, боляче вдарившись плечем об дерев'яну підлогу своєї нової, холодної кімнати.

Вона лежала на підлозі, задихаючись, серце калатало у грудях, як спіймана пташка. У вухах досі дзвеніла оглушлива тиша. Пахло пилом і старим деревом. Жодного натяку на мох, золотий пилок чи смарагдове небо.

«Це був сон, — промайнуло в голові, — просто сон, страшний, реалістичний сон...»

Але потім вона відчула біль у плечі. Не тупий, від удару об підлогу, а інший — пекучий, чужий. Вона опустила погляд. І на блідій шкірі, повільно наливаючись багрянцем, проступали п'ять синців. Відбитки його холодних, нелюдських пальців.