Частина I. Відлуння. Розділ 1. Дім, що чекав

Коли слова, гостріші леза,

Ти залишаєшся сама, бо твереза

В стінах холодного і чужого дому,

Креслять межу на серці живому.

…іменем України…

Голос. Він то наближався, гучний і металевий, то віддалявся, перетворюючись на нерозбірливий шепіт, наче вітер у протязі.

…керуючись статтями сто п’ять, сто десять… Сімейного кодексу…

Слова-камені падали у тишу її свідомості. Не було ні імен, ні облич. Лише цей безпристрасний голос і звук власної крові, що гупотіла у скронях.

…позовну заяву… до Василенко Євгенії Євгенівни… задовольнити…

Так. Її ім’я. Єдине, що прозвучало чітко, як удар молотка.

…шлюб, зареєстрований… актовий запис номер… розірвати…

…право особистої приватної власності… за позивачем… на підставі пунктів чотири, крапка один та чотири, крапка два, шлюбного договору…

…стягнути з відповідачки…

Женя здригнулася, наче від холоду, і розплющила очі.

Тиша.

Густа, пильна тиша порожнього будинку. Ніякої зали суду. Ніяких адвокатів. Лише сіре світло з вікна, що ледь пробивалося крізь брудне скло, і коробки. Десятки картонних коробок, розставлених по кімнаті, як надгробки на цвинтарі її минулого життя.

З кухні долинув самотній звук — кап.

І ще раз. Кап.

Кран, що протікав, відраховував перші секунди її нової реальності.

Женя повільно видихнула. Повітря було холодним і пахло вогкою штукатуркою, старим деревом і ще чимось невловимим, солодкуватим, як сухі трави. Вона сиділа на підлозі, відчуваючи, як холод дощок просочується крізь тонку тканину джинсів, спершись спиною на шорсткий, запилений картон коробки. Вона не пам'ятала, як сюди потрапила. Останній чіткий спогад — той самий голос, що зачитував прокляття, загорнуте у параграфи законів.

Вона окинула поглядом кімнату. Її новий дім. Її новий початок.

Господи, яка іронія.

Погляд заковзав по картонних саркофагах. Спогади налетіли не по черзі, а всі разом, як ураганний вітер. Ось обличчя її власного адвоката, його співчутлива посмішка, коли він брав конверт з гонораром за її ж програш. А ось голос Олі, найкращої подруги, від якого перехопило подих: "Жень, ну ти ж сама винна. За такого чоловіка триматися треба було...".

Триматися... Вона згадала, як його очі, колись сповнені тепла, перетворилися на кригу. Його тиха, виснажлива ненависть. Холодний вузол досі зав'язувався в сонячному сплетінні щоразу, коли вона згадувала його погляд. І найстрашніше — вона так і не зрозуміла, за що.

Вітер спогадів закрутив сильніше, і ось вона вже на лікарняному ліжку. Білі стіни. Біла стеля. Біла тиша після нервового зриву. І спокійне обличчя Ірини, психолога, яка м'яко сказала: "Ми будемо вчитися дихати наново". Саме Ірина прописала їй цей щоденник як ліки. "Пишіть, Женю…“ — казала вона. — "Пишіть, щоб не зникнути".

Зникнути... Їй так хотілося зникнути біля могили матері, притулившись щокою до холодного граніту. Вона згадувала, як у дитинстві, під час тієї, минулої війни, вони з мамою ховалися у підвалі. Було страшно. Але страх був спільним. Він гуртував. А зараз... Зараз була порожнеча.

Женя знову подивилася на коробки. Кожна з них була могилою для якогось спогаду. І кожна мовчки кричала.

Крик замовк. Тіло заніміло. Треба писати. Ірина сказала писати. Женя намацала біля себе сумку, витягла товстий записник і ручку, розкрила на першій, чистій сторінці і, криво виводячи літери на коліні, почала.

20 вересня

Запис перший. Напевно.

Ірино, ви просили структурувати хаос. Вітаю, я в його епіцентрі. Новий дім пахне пилом і чужим сумом. Кажуть, тут колись жила відьма. Чудово. Будемо разом варити зілля від спогадів.

Навколо коробки. Кожна — як маленький саркофаг. Ви просили писати про почуття? Я почуваюся доглядачем цвинтаря.

Галочку поставлено. Завдання виконано.

Вона відклала ручку і підняла голову. Погляд вперся у темний куток кімнати, і серце на мить завмерло. Вона. Стара дерев’яна шафа з різьбленим листям на дверцятах. Її шафа. Їй здалося, що від неї тягне ледь помітним, особливим холодом. На мить, лише на одну секунду, їй привиділося, що тіні в глибині шафи згустилися, а одне з різьблених листків наче ледь ворухнулося. "Втома", — промайнуло в голові.

І раптом їй почулося. Тихий, знайомий шепіт, наче з глибини пам'яті.

"Женю, ти знову сидиш у шафі? Негайно вилазь, є розмова..."

Мамин голос. Вона ховалася туди, коли було соромно, іноді засинала просто на купі старих пальт, і тоді прокидалася вже у своєму ліжку, уявляючи, як лагідні мамині руки несуть її крізь хмари.

Її сіпнуло. Спогад розсипався. Шепіт зник, і єдиним звуком у кімнаті знову стало гучне "кап... кап..." з кухні. "Не впадати у ступор і само жаління", — пролунав у голові інший голос, спокійний і твердий, як сталь. Голос Ірини. І плечі Жені мимоволі розпрямилися.

Вона незграбно піднялася на ноги. Діяти. Взяла першу-ліпшу коробку з написом "Кухня" і потягла її у бік маленького проходу. Будиночок виявився дивним: одна велика кімната, крихітна кухня і ванна з душем. Як однокімнатна квартира, тільки без сусідів. Ніякого дядька з перфоратором. Тільки тиша.

Розставляючи чашки, Женя намагалася заповнити голову буденними думками. Миші тут є? Сусідка казала, що тут жила відьма. "Дивно все це", — пробурмотіла Женя, помічаючи у кутку стелі павутину. — "О, привіт. Як тебе звати?"

Але як би вона не намагалася відволіктися, погляд її раз у раз повертався до кімнати, до того темного кутка, де стояла шафа. Вона манила і лякала одночасно. З одного боку, з її глибини ніби досі лунав ніжний мамин шепіт: "Женю, мила моя доню...". А з іншого — в голові звучав суворий голос Ірини: "Ми жінки сильні. І жоден чоловік не вартий того, щоб ми здавалися...".