Глава 2

ГЛАВА 2

Кемстар, клініка Сиріла Габора, за день до вселення

Авалайн Борель

 – Пане Габор, багато у мене сьогодні клієнтів? – з прихованою надією на зворотне запитала я, заглянувши до кабінету головного цілителя нашої невеликої клініки.

Сиріл щось писав в гросбухах, раз у раз глибокодумно чухаючи потилицю. Мабуть, підраховував прибуток. Кінець місяця все ж таки. А значить, скоро необхідно віддавати належний податок главі клану. Решту розподілити на потреби клініки, зарплату персоналу, ну, і собі особисто.

З огляду на те, що справу свою він завів лише два роки тому, домігшись схвалення проекту ларном Андрасом, успіхи поки були суперечливими. Нічого особливо унікального клініка запропонувати не могла. Та й сильних цілителів серед персоналу не було. Навіть сам Сиріл був середнячком. Решта троє цілителів, в їх числі і я, й зовсім слабенькі.

Втім, по-справжньому сильними цілителями не могла похвалитися жодна лікарня Кемстара. Таких завжди забирали в столицю. Нам же, на периферії, діставалися надлишки. Хоча певний плюс в цьому був. Навіть такі, як я, тут дуже цінуються. А для тих послуг, що надавала конкретно наша клініка, і моїх скромних здібностей було достатньо. Лікувальні масажі, магічні підтяжки та інше, чого потребували старіючі багаті жінки.

Так що на шматок хліба собі зароблю, навіть якщо Ланфорд Андрас після повноліття викине мене зі свого будинку. А це станеться вже через вісім місяців. Звичайно, глава клану жодного разу не сказав про це прямо, але я ж не повна дурепа. І сама здогадуюся, що такий жалюгідний маг, не здатний принести значну користь, йому не потрібен.

Він і так мене прихистив у пам’ять про колишні заслуги батька, щоб не опинилася на вулиці, і на тому спасибі. Та й формально я не належу до клану Андрасів. Батько вийшов з нього, ще коли мені було вісім, заснував вільний рід і власну справу. На жаль, у нього нічого не вийшло. Без покровительства Андрасів бажаючі самі поживитися на винаході батька швидко прибрали його з дороги.

Як завжди, при спогадах про те, що сталося з моєю родиною, настрій поповз донизу, а до горла підкотив ком. Похитала головою і відігнала важкі думки. Одинадцять років минуло з того страшного дня. Пора б уже навчитися жити далі й прийняти той факт, що можу розраховувати тільки на себе. І начебто останнім часом навіть почало виходити. Перестала бути всього лише приживалкою в будинку опікуна.

Коли Сиріл прийшов до Ланфорда Андраса з проханням дозволити відкрити власну клініку і піти з кланової лікарні, я як раз крутилася неподалік від кабінету і краєм вуха почула розмову. А потім набралася сміливості і попросила у глави клану дозволити мене там працювати.

Взагалі Ланфорд Андрас завжди лякав мене до тремтіння в колінах. Суворий і владний літній чоловік, погляд свинцево-сірих очей якого проморожував до кісток. Здавалося, він здатний бачити людину наскрізь. Нехай я й розуміла, що це лише враження таке. Ланфорд Андрас – зверхмастер* водної стихії, а не сильний цілитель, що здатний навіть забратися людині в голову. І жодного разу при мені він не демонстрував чогось загрозливого, хоча здатний був знищити будь-кого, варто тільки захотіти.

Але якось так вийшло, що страх перед ним, виникнувши з самого дитинства, не пройшов до сих пір. Саме усвідомлення того, що ця людина займає незрівнянно більш високе становище і володіє видатними магічними здібностями, паралізовувала.

Чекала, що Ланфорд з глузливим презирством відмовить в моєму боязкому проханні, але як не дивно, він погодився. Особисто поговорив з Сирілом і передав мене під його керівництво, звелівши навчити ремеслу.

Моїй радості не було меж. І навіть не тому, що отримала можливість залишати будинок, де безвилазно жила з восьми років. Я тепер могла довести собі та оточуючим, що чогось варта! Набридло відчувати себе домашнім улюбленцем, якого всерйоз не сприймають.

Так що за роботу я взялася з величезним ентузіазмом. За минулі два роки Сирілу жодного разу не довелося пошкодувати, що мене йому нав’язали. Я використовувала весь свій невеличкий магічний дар, викладалася на повну, ніколи не відмовляючись від роботи. Навпаки, не пропускала можливості навчитися чомусь новому. Коли не було клієнтів, вмовляла Сиріла розповісти мені про лікування хворих все, що він знає.

Гадаю, старому самотньому цілителю це навіть подобалося. Не раз поглядав на мене схвально і якось по-батьківськи.

Тим сильнішим було його здивування, коли я задала питання про клієнтів з таким виглядом, нібито хотіла позбутися роботи. Сиріл навіть завмер, не донісши в черговий раз руку до потилиці.

 – Ти не захворіла, часом, Аві? – запитав стурбовано, відклавши пір’йову ручку.

Я заперечливо замотала головою і поспішила пояснити:

 – Сьогодні Ален повертається додому! Хочу зустріти його разом із ларном Андрасом.

Сиріл з розумінням гмикнув, від чого мої щоки самі собою забарвилися рум’янцем. Невже здогадався про мої почуття до єдиного сина Ланфорда Андраса? Та ні, навряд чи! Я ж ніколи про це не говорила. Звичайно, про Алена згадувала в розмовах не раз і не два, але... Прокляття! Почервоніла ще густіше, зрозумівши, що все одно себе видала. Напевно, виразом обличчя або тоном, коли говорила про об’єкт свого обожнювання.

Помітивши моє збентеження, Сиріл прибрав з обличчя трохи глузливу посмішку і поблажливо сказав: