Глава 2. «Академія Глибин»

Ранок у підводному місті не настав — він виринув, як сонна медуза, повільно змінюючи кольори бульбашок, світіння рослин і ритми течій. Моя капсула обережно розбудила мене легеньким поколюванням у пальцях — ніби хтось погладив нервові закінчення ложечкою.

— Ну добре, — пробурмотів я. — Якщо ви вже такі наполегливі, значить час вставати.

Даневіра я не побачив. Наїріс ще вчора сказала, що його перша сесія — у майстрів ілюзій, і сьогодні вони знову будуть чаклувати з призмами, дзеркалами і чимось, що вона назвала «сингулярним відображенням глибини». Я ввічливо кивнув тоді, не зізнавшись, що не зрозумів навіть слова «відображення».

Мене ж чекало щось інше — Музична Камера. Звучить красиво, правда? На практиці — це купол, схожий на перевернуту перламутрову мушлю, всередині якого можна було експериментувати зі звуком, не боячись підірвати сусідів.

Я знав, що в мені є сила. Чув це у власному ж голосі, коли ми з Даневіром протистояли нав’ї. Але... сила — це ще не вміння. І ось тут починалися проблеми.

Я стояв у центрі купола, тримаючи в руці свою Перлину Гроулінгу. Вона світилася м’яко й ніби обережно — як собака, що не впевнений, чи варто йти за господарем. Я вдихнув, налаштував думки, згадав, як це звучало в мені тієї ночі...

— АААААГГХ! — вигукнув я.

Луна підхопила мій «спів» і жалісливо перекинула назад. Замість очікуваного вібраційного резонансу, що міг би зрушити з місця глибоководного лева, я отримав шипіння і кілька здивованих поглядів з боку навчальних перегородок.

— Це був... пошук форми, — пробурмотів я сам до себе, хоча й чув, як стіни зітхають від розчарування.

Я намагався ще раз. Іще. Іще.

Нічого. Ні найменшого натяку на той потужний звук, який тоді, вночі, зірвався з мене, коли я ще не думав, не контролював — просто діяв.

Проблема була не в голосі. Проблема була в мені.

Я намагався бути чимось, чим не був. Музика, що народжувалася зі страху й люті, не хотіла з’являтися за викликом.

Я сів на коралову лаву в кутку купола. Перлина мляво блищала в долоні, мовби теж втомилась.

— Мені треба навчитися контролювати тебе, — прошепотів я їй. — Щоб наступного разу не знадобилося Танга. Щоб не залежати. Ніколи.

Десь у той момент я почув плескіт. Плавний, ритмічний, як оплески в повільному вальсі. Повернув голову.

Кайло.

Він плив боком, підкручуючи хвіст так граціозно, ніби був не русалом, а модним морським блогером. Побачивши мене, театрально підняв брову.

— О-о-о, — витягнув він. — Пане Сухопутний Шаман знову намагається розбудити божество гуркоту?

— Якщо це був жарт, то він хороший. А якщо ні — то теж, — я втомлено посміхнувся.

Кайло наблизився, наче нічого особливого не відбувається, і скоса глянув на Перлину.

— Це… о, зачекай. Це те, чим ти… ну, тоді з Наїріс? — Його очі загорілись, як у дитини, що знайшла пиріжок у торбі для фізкультури. — А можна подивитися?

— Потім, — відповів я. — Ще не до кінця розібрався, як вона працює.

— Тобто… вона працює сама? — Кайло нахилив голову. — А якщо... випадково натиснути?

— Не рекомендую, — усміхнувся я. — Вибух мозку не найприємніша річ для русала, я так підозрюю.

— Гаразд-гаразд. Я просто питав... із дослідницького інтересу, — і поплив геть, але не надто швидко. Як ті, хто вже подумки придумали щось цікаве й тепер грають скромняг. І хоча я ще не знав, що наступного ранку вона зникне — десь глибоко в собі я вже почував: вона викликала інтерес. І цей інтерес не був безпечним.

Я дивився йому услід. Перлина лежала вже глибше в кишені мого підводного одягу. До речі, я й не помітив коли наш одяг змінився, мабуть то було під час сну. Перша зміна, лахміття перетворилося на щось дивовижне. Я прокинувся не так, як зазвичай. Не від вібрації медузи-годинника і не від потоку бульбашок у вушній капсулі — а від чогось теплого і дивного, що пульсувало навколо мого тіла. Спершу я подумав, що в мене лихоманка, але дуже швидко зрозумів — справа зовсім не в температурі. Це не моє тіло змінилося. Це щось — з’явилося на ньому.

Вода, що зазвичай ніжно огортала мене у бульбашці побуту, сьогодні мала зовсім іншу текстуру — мов шовк, тільки тепліший, і з ледь вловимим мерехтінням. Я поворухнувся, і щось на мені м’яко, але впевнено зсунулось по плечах, обіймаючи груди, талію і ноги. Я підняв руки — і побачив їх. Не свої голі руки, як завжди, а одягнені в напівпрозору тканину, схожу на туман, який раптом вирішив стати модним.

Одяг. Мій власний одяг. Якимось дивом він створився сам.

Костюм був схожий на... ну, на щось між гідрокостюмом, середньовічним плащем і концертним прикидом для музиканта в стилі symphonic metal. Верх — з темного, глибокого синьо-фіолетового матеріалу, який здавався майже чорним, поки світло не торкалося його краєм — і тоді спалахував м’яким відблиском, як світлячки в темряві. Рукави — довгі, але відкриті з внутрішньої сторони, мов хвилі, що розходяться при кожному русі. На грудях — невеликий сріблястий символ, схожий на поєднання струни та тризуба. Я не пригадую, щоб його малював, але він виглядав... правильно.

Штани — еластичні, облягають ноги так, наче їх створили за мірками мого тіла (що, здається, буквально так і було). А поверх — довгий, напівпрозорий плащ, що нагадував хвіст комети. Він не тягнувся у воді, не плутався, а, навпаки, слухняно слідував за моїм рухом, підкреслюючи кожен поворот, ніби хотів сказати: "Глянь, цей тип — непростий".

Я був вражений. Ні, я був приголомшений.

— Ну що, — пробурмотів я сам до себе, обертаючись, щоб побачити себе збоку (що в підводній бульбашці виявилось напрочуд легко завдяки дзеркальним медузам). — Або я потроху божеволію, або щойно відбулося моє перше магічне перетворення. І, чесно кажучи, воно — просто шикарне.

Цей одяг був не просто гарним. Він був моїм. Ніби хтось зазирнув у мої мрії, в дитячі уявлення про себе супергероєм, рок-зіркою і, може, трохи космічним піратом — і перетворив усе це в тканину.