Глава 1. Бульбашки побуту

Побут у підводному місті — це як жити всередині музичного інструменту, який грає сам на собі.

Кожен день починається не з кави (її тут не варять і взагалі про неї не знають), і не з прокльонів понеділка (бо днів тижня тут п’ять, і кожен названий на честь глибоководної істоти, я розповім про це трохи згодом), а з того, що тебе прокидає медуза-годинник. Вона повільно підпливає до твоєї капсули і клацає щупальцями в такт хвилі. Це не так вже й дратує, як може здатися.

— Вони мене лоскочуть, — бурчав я вранці. — Я ще трохи і знову впаду в несвідомість від щастя.

— Це, до речі, хороша реакція, — хмикав Даневір, який уже встиг обмотатися водоростяним халатом і пив... щось енергетичне. Суперконцентрована пісня в кубі. Їжа тут — то окрема тема.

Пояснити, як працює їжа, я можу лише з використанням фрази "попереджаю, зараз буде дивно". Нас годують кристалізованими піснями. Не в сенсі, що хтось співає на кухні й видає обід. Пісні тут мають структуру. Ритм, зміст і... смак. Один кристал з "колисковою кашалота" дає відчуття сну, ситості й легкого забуття. Інший, з "бойовою арією марлінів", заряджає енергією так, що потім хочеться лупити об воду, як барабанщик на концерті.

Я, звісно, пробував співати щось своє. Навіть узявся за гітару, яку створив з води, але то окрема історія. Даневір ще довго потім просив не згадувати той день.

— Ти розбудив сплячого левіафана! — сказав він. — А ще трьох монахів та одного хижака з факультету пісень-заклять.

— Це не я, це Паганіні!

— Це, Саймоне, була атака на вуха всього Акваріона.

Після того інциденту я вирішив більше не експериментувати зі струнами. Принаймні до того моменту, поки не придумаю, як зробити гітару, яка витримує тиск і не перетворюється на мильну бульбашку після третьої ноти.

Наші житлові капсули — це такі собі пульсуючі сфери. Вони адаптуються до настрою. Якщо мені сумно — колір стін стає глибоким синім. Якщо радісно — світло пульсує жовто-зеленим, як у тропічних риб. Коли я намагався не думати ні про що — все ставало прозорим. Що лякало Даневіра:

— Мені не подобається бачити, як ти лежиш в позі креветки і міркуєш про Всесвіт.

— А мені не подобається, коли ти плаваєш колами і бурмочеш під ніс формули ілюзій.

— Це для науки, — зітхав він. — Я вивчаю, як світло ламається у воді. Хочу навчитися створювати підводні марення.

— Тобі не здається, що ми вже в них живемо?

Щовечора ми ходимо слухати китів. Вони — як церковний хор, тільки більше й повільніше. Їхній спів — це як занурення в чужу пам’ять, яку ти чомусь пам’ятаєш краще за свою. Даневір спочатку хихотів і глузував, але потім якось завис над місцем для медитації і мовчав зо півтори години, поки його не вкусив за лікоть жартівливий дельфін.

А ще в нас є ранковий танець з медузами. Це обов’язковий ритуал для тих, хто хоче залишатися у гармонії з течією. Я спочатку опирався — до танців мене в дитинстві не тягло. Але після кількох днів медузи почали жалібно скавуліти, коли я не з'являвся, тому довелось приєднатись.

— У тебе гарно виходить, — збрехав Даневір після третього танцю.

— У мене три спазми і один вивих, — сказав я.

— Це ж арт-форма!

Іноді я замислююся: як я сюди потрапив? У буквальному сенсі. Море мене покликало. Воно заспівало, я занурився, і ось я тут. В місті, де кристали співають, де вулиці течуть і де ти можеш випити нічну тишу, якщо знайдеш правильну капсулу у відділі снів.

І поки я міркую про природу реальності, медуза-годинник знову пливе до мене. Цього разу з ритмом танго. Схоже, вечірній концерт от-от почнеться.

День у підводному місті закінчується не звичним нам заходом сонця — бо його тут не видно — а тишею, яка співає ледь чутною вібрацією. Якщо прислухатись, можна розібрати: "Добраніч, прибульцю. Добраніч, мандрівнику. Ми раді, що ти тут".

І я радію. Попри все, я теж радий.
******************
Занурення було не стрибком, а падінням у безшумну казку. Вода не обпікала і не душила — навпаки, вона раптом стала рідною, мов дихати нею ми навчилися ще в дитинстві, просто забули про це на суші.

— Я не захлинаюсь? — запитав я, хоча мова в нас виходила скоріше думкою, ніж словами.

— Ні, ти просто виглядаєш як мокрий пес. — Даневір поблискував очима і хитро всміхався. — Чудовий вигляд для першої аудієнції в невідомому підводному царстві.

Наїріс пливла попереду, її силует, наче зітканий із місячного світла, ковзав крізь товщу води так, ніби вона не пливла, а розчинялася в ній. В її руці тьмяно світилася маленька біолюмінісцента бульбашка, мов нічне світло для заблуканих душ.

І тут ми побачили Акваріон.

Спершу — контури. Гігантські арки з коралів, переплетені ніби в’язь калейдоскопу. Потім — башти, вигнуті, як водорості на течії. Вони здавались крихкими, та водночас нездоланними. І все це — світилось зсередини: ніжно-блакитним, перламутром, кольором забутих снів.

— Це... місто? — спитав я вголос, хоча й так знав відповідь.

— Ласкаво просимо до Акваріона, — мовила Наїріс. Її голос лився в голові, як кришталевий спів джерела.

— Воно живе... — прошепотів Даневір. — Подивись на стіни. Вони дихають.

І це була не метафора. Деякі будівлі, схоже, дійсно росли. Мов гігантські анемони, вони повільно пульсували, злегка коливались, випромінюючи тепло й світло. Поміж вулиць сновигали силуети жителів — русалів, морських людей, істот, схожих на голограми та привидів, які могли бути ілюзією, але залишали по собі вири й тіні.

— Ми побудували це місто після Великої Посухи, — сказала Наїріс. — Коли вода пішла з поверхні, а люди втратили дім.

— То ви... колишні люди? — обережно запитав я.

— Більшість із нас, — кивнула вона. — Але ми обрали інше. Океан прийняв нас. Ми стали тим, ким мали стати. Тут — магія тече між атомами, думки мають масу, а спів може відчинити двері краще за будь-який ключ.

— І я ще сумнівався, стрибати у воду чи ні. — пробурмотів я.