Пролог — Спів глибини

Мені снилося море. Хоча правильніше було б сказати: море снило мене.

Спершу був звук. Не голос — звуки, що вилися у щось подібне до пісні. Вони не мали слів, але говорили до мене зрозумілою мовою, якої я ніколи не вчив. М’які, в’язкі, вони огортали, витікали з вух, наповнювали голову до країв, а потім — розливалися далі. Наче я сам став музикою. Плавкою, невагомою, розчиненою у солоній пам’яті.

Я не пам’ятаю моменту, коли перестав бути тілом. Я просто став течією. Мене несли вниз. Не як камінь, що тоне, а як думка — глибша за найглибшу криницю, повільніша за найповільніший вечір.

Внизу був світ. Незвичайний, мов реклама фільму, який іще не зняли. Світ, який світився зсередини, де замість будинків — черепашки, з яких виглядали вежі, замість вулиць — течії, замість вуличних ліхтарів — риби, що спалахували ритмом серця.

І в самому центрі — Купол. Прозорий, немов очі людини, яка щойно перестала плакати. В Куполі — світло. В світлі — рух. В русі — форми. В формах — життя. І я — у цьому всьому, ніби давно належав.

Я хотів торкнутись. І торкнувся. Купол тріснув.

Одна тріщина. Потім — ще. Потім — ціла павутина, яка повзла, мов живе. Пісня затремтіла. Море, здавалось, закричало. Я закричав разом з ним. І...

...прокинувся.

Я не одразу зрозумів, що прокинувся. Бо світ навколо був... водяний. Я лежав у чомусь схожому на прозору мушлю, що пульсувала разом з моїм диханням. Щось підсвічувало простір довкола м’яким, глибоким світлом. Повітря — тобто вода — була такою чистою, що здавалося, її видихнули риби після довгого медитаційного циклу.

— Так, Саймоне, — сказав я собі подумки. — Ти або остаточно збожеволів, або нарешті прокинувся.

Я виплив зі своєї капсули. Не виліз — виплив, тому що, як виявилося, тепер моя гравітація працювала за новим контрактом. Вода не просто тримала мене — вона знала, що я тут. Лагідна, уважна. М’яка подушка для думок.

Навколо мене — Акваріон. Я не знав, звідки знаю цю назву, але вона стояла у голові, як стара пісня з дитинства. Місто в скелі, місто в раковині, місто в уяві, що стала матерією.

Просто над головою повзла медуза, на її прозорому тілі — маленькі світлячки-календарики. Один із них мигнув мені — напевно, намагався сказати "доброго ранку". Я посміхнувся. Посмішка виявилась міхуром, який ліниво поплив угору, розпався і залишив легкий дзвін.

Це був дзвін доброго ранку.

Я поплив далі — повз капсули, повз м’які водорості, що нагадували фіранки, повз повітряних риб, що читали газети хвостами. В голові ще залишалося відлуння сну. Тріщини. Купол. Музика. Чи це було попередженням? Спогадом? Підказкою?

Десь у глибині звучав той самий мотив — ледь чутний, неокреслений, але безумовно знайомий. Пісня, яка тримала в собі відповідь на питання, якого я ще не поставив.

"Це твоя історія, Саймоне", — прошепотіла тиша. — "Але вона не твоя одна."