4.2

Містоуправитель, високий міцний чоловік, з коротким їжачком темно-каштанового волосся, сидів за довгим столом, перебираючи якісь документи. У важкі дерев'яні двері тихенько постукали. Вони прочинилися, і в маленьку шпарину просунулась красива білява голівка.

- Пане ле Онейр…

- Лісо, я ж просив мене не турбувати. - З легким роздратуванням промовив містоуправитель.

- Вибачте... Там до вас прийшов пан Лас, каже, що це терміново.

Містоуправитель важко зітхнув, відклав документи, випростався.

- Як завжди, не вчасно. - Наливши в склянку води, і напившись, Ліар відповів, вже веселіше: - Негоже тримати старих друзів на порозі. Клич.

Білява голівка Ліси сховалася за дверима, і за мить увійшов Амор Лас.

- Здрастуйте, пане містоуправитель...

- Облиш, Аморе, ми тут самі. Не треба всіх цих політесів. Зачини двері і сідай.

Поки слідчий зачиняв двері, ле Онейр дістав звідкись з-під столу пляшку дорогого вина та два келихи. Не чекаючи, поки старий друг почне відмовлятися від випивки, налив вино у келихи. Один із них містоуправитель узяв у руки, а другий підсунув ближче до слідчого, що сідав на стілець.

- Амор, мракобіси тебе роздери, чому ти не можеш відвідати мене просто так? Чому ти приходиш лише тоді, коли щось трапиться?

Слідчий не відповів, лише знизив плечима, і продовжив похмуро дивитися на келих з вином у своїх руках.

- То що сталося? - Запитав містоуправитель, коли йому набридла гра в мовчанку.

- Звір. – Хрипко відповів Амор.

- Знову? Давно не з'являвся. І хто цього разу?

- Дочка якогось дрібного караванника. Він возить зерно від нас до ельфів Ейлара, а від них -  їхні "зубочистки". Із цього й живе.

- То що тебе турбує?

- У нас вперше є живі свідки.

Містоуправитель підібрався, і, з цікавістю, подивився на свого друга.

- І чому ж ти такий сумний? Це ж хороша новина.

- Це мисливці.

- Знову ці шакали... - прошипів Ліар. – Що вони там робили?
- Не знаю. Вони кажуть, що проходили повз. До того ж вони стверджують, що Звіром насправді є людина.

- І ти їм повірив?

- Звичайно ж ні! Але я не полінувався і знову сходив на ринок, де Звір задер дівчину. - Амор ще трохи покрутив у руках келих з вином, а потім залпом випив його, поставив келих на стіл і дістав із кишені якусь склянку. – І знайшов там це.

Склянка лягла на стіл. Усередині було щось довге, загнуте, гостре… Воно мало чорний колір.

- Що це?

- Кіготь Звіра.

- З чого ти взяв?

- Усі мої аналітики кажуть, що це саме кіготь Звіра.

- І?

- І все. Я провів магоаналіз. Це будь що, але не частинка нежиті. Мракобіси б побрали цю тварюку! Та дівка мала рацію. Вона ще хвалилася, що змогла зачепити Звіра.

- Яка ще дівка?

- Та зі свідків. Як їх… Віррая Адель та Катріна Іо.

- Іо, кажеш?

- Так, а що?

- Та були в мене сьогодні гості... Ельфійська принцеса. Прямує до Ейлара для встановлення якоїсь там їхньої дипломатії. І охороняла її мисливиця – Катріна Іо. Так що не хвилюйся, їхня поява в цій справі, справді, проста випадковість. Я впевнений, що незабаром вони покинуть місто.

- А я вже думав про те, щоб укласти з ними контракт.

Містоуправитель засміявся.

- Аморе, я бачив цю твою Іо, їй і вісімнадцяти немає. Не знаю як та Адель, але ж вона ще дівчинка. До того ж, я не помітив у цій Іо й натяку на магічний дар, як її тільки в мисливці взяли? Так, купа дорогих артефактів, якими її, швидше за все, накачав багатий татко чи коханець.

– Яких артефактів? - Втратив нитку розмови Амор.
- Дорогих. Адамантовий щит, щит магістра, інтерлінгва. І це лише те, що я зміг відчути. І ти готовий довірити свою долю, мою долю, і долю всього міста таким ось малолітнім вискочкам?

- Знаєш, адже я теж спершу до них поставився так само, як і ти. А потім перевірив інформацію про них. І знаєш, що я нарив?

– Що?

- Вони обидві, нещодавно, удостоїлися ордену Слави першого ступеня. Так що їхні справжні імена Віррая ден Адель і Катріна ден Іо. Хоч вони цього й не афішують.

- Гм... І за які заслуги король розкидається такими орденами?

- Ти ж чув про Інферонську катастрофу, і не гірше за мене знаєш про те, що там діялося. Виявляється, ці дівчатка зупинили її.

- Звідки така інформація?

- З їхньої книги. То скажи мені, друже, якщо король довірив їм долю цілої країни, хіба не можна довірити їм долю одного міста?

- Гм ... - Містоуправитель думав довго. Він встиг налити вина знову і повільно випити його. - Думка, звичайно, непогана, але, боюсь, нічого не вийде. Я бачив, що вони мають контракт на супровід принцеси. Ризикувати нею вони не будуть. Адже ельфійська принцеса коштує дорожче, ніж невідома нежить, що півтора десятиліття тероризує наше місто.

- Все ж таки, я спробую…

***

Сьогодні вона була задоволена собою. Серце, яке просив її господар, було здобуто, і зараз, кривавим шматком м'яса, було затиснуте в лівій лапі Звіра. Дістати його було легко. Все що було потрібно - піти на точку, де збираються міські путани, дочекатися вечора і того моменту, коли один з хтивих клієнтів потягне нічного метелика в найближчі кущі.

А далі все ще простіше, люди, що відійшли в темряву, самі підписали собі смертний вирок.

Один сильний удар когтистої лапи, і голова чоловіка летить кудись у темряву. Кров, що линула з розірваних судин, заливає обличчя блудниці. Ще один сильний удар, перш ніж збожеволіла від такого кривавого видовища, шльондра почала кричати, і довгоочікувана нагорода - серце, вже в лапах Звіра.

Тепер можна розслабитись. Можна не поспішати. Господар буде задоволений і нестерпних побоїв проклятим сріблом, сьогодні, можна уникнути.
Ще один погляд на мертве обличчя своєї жертви.

"Мракобіси! Яка ж вона вродлива! Невже вона має право бути настільки красивою?!!"

А далі щось перевертається в душі Звіра, і її душу сповнює лють. Вона злісно рве обличчя мертвої блудниці на шматки.