3.2

Гарон. Околиці Інферону. Зона евакуації.

Перші промені сонця з'явилися далеко на сході.
Міхал вийшов із дому, солодко потягнувся. Село ще спало. Розкуривши люльку і взявши до рук снасті, сільський хлопець зібрався на рибалку. Сьогодні було свято, і працювати у полі не можна. Можна й відпочити.

Будинок у якому жив Міхал знаходився біля траси, що з'єднувала столицю та Інферон, на самому краю села. Вдень траса була жвавою, але вночі практично була порожня. Тому недалекий гуркіт магомотора привернув увагу хлопця.

- Кому це не спиться так рано?

Рев магодвигуна ставав все гучнішим, і Міхал зрозумів, що це їде не один маговоз. Один би стільки шуму не наробив. Згораючи від цікавості: "що це таке відбувається, а раптом війна?", хлопець пішов до паркану. Відповідь довго чекати на себе не змусила, повз хлопця, гримаючи по сільських ямах залізним тілом, проїхав величезний військовий маговоз, у кузові якого сиділи гвардійці з магострілами. За ним їхав ще один такий, і ще...

Міхал із подивом дивився на колону військової техніки, перемішаної з порожніми магобусами. За селом від колони відділялися невеликі струмки техніки, прямуючи до інших сіл.

- Яких мракобісів тут відбувається? - Знову запитав Міхал, і сплюнув на курну дорогу.

І тієї ж миті село підняв на ноги звук серени. Через півхвилини Міхал почув голос, посилений магією:

- Увага! У зв'язку з аварією на Інферонському джерелі та підвищеним магофоном, небезпечним для здоров'я, король Лен ІІІ ухвалив рішення про тимчасову евакуацію. Прохання не піддаватися паніці. Залишайтеся вдома. До кожного будинку буде направлено загін королівської гвардії, який проведе вас до відповідного магобуса. Ще раз повторюємо: зберігайте спокій. З собою беріть необхідний мінімум: гроші, документи, змінний одяг та запаси на перший час…

Гарон. Околиці Інферону. Зона ураження.

Петер та Мерана любили один одного ще з дитинства. Але, одвічна ворожнеча між сім'ями молодих людей ніяк не могла допомогти закоханим знайти своє щастя. Тому вони завжди зустрічалися таємно, на березі цього озера, у густих Інферонських лісах, у двох лігах на захід від рідного села.

І зараз вони сиділи на березі озера, спостерігаючи різнобарвну заграву на заході, яка заповнила половину неба.

- Скоро світанок, - сказала дівчина, - якщо я не повернуся додому вчасно, батько тиждень мене не випустить із дому.

- Мера, а давай втечемо.

– Куди?

- Кудись. Я втомився ховатись, ховати свої почуття до тебе.

- А як ми житимемо? В нас нічого немає.

– Усе це наживне. Втечемо в місто, Інферон чи Орд, щоб рідні нас не знайшли. У мене є близько трьох золотих. Спочатку вистачить. Піду до когось в учні, а там, дивись, і майстром стану.

– Давай… – тихим чужим голосом відповіла дівчина.

Хлопець здивовано подивився на свою кохану, і помітив, що та дивиться кудись убік. Її очі стали червоними, а з-під верхньої губи вилізла пара іклів. Але найстрашніше було з того боку, куди дивиться дівчина. Невелика туманна хмара швидко набула форми небаченого монстра: величезна паща повна туманних зубів, була схожа на оскал дохлого дракона, що встиг згнити на половину; у місцях, де порожнеча утворила подобу очей, затремтів червоний вогник.

Петер хотів щось сказати, відвести дівчину геть або на крайній випадок закрити собою, але, глянувши в очі порожнечі, хлопця скувало дивне заціпеніння. Він не міг більше поворухнутися.

Туман розплився в гримасі, чи то оскалі, чи то посмішці, і за мить огорнув двох закоханих...

З першими променями світанку туман уповз кудись у зарості, залишивши на березі озера два висушені до стану мумії тіла. На їхніх обличчях навіки завмер жах, а самі тіла, за ці кілька хвилин, що провели в тумані, постаріли на десятки років.

Десь у іншому світі.

Едерон не знав, що таке війна. Ось уже багато тисяч років, з того моменту, як зачинилася остання брама, відрізавши Едерон від інших світів і народів, тут не дзвеніла сталь, не гриміли постріли, не рвалися бомби, не ревли в шаленій злості бойові аркани і заклинання. Тисячі років світ, населений ельфами, не знав, що таке війна.

Все своє довге життя Едеронські ельфи присвятили творенню, мистецтву, саморозвитку. Вони навчилися жити в гармонії зі світом, природою та із самими собою. Їм не було потреби воювати. Вбивати. Їм була неприємна смерть. І якби не рідкісна поява нежиті, можливо, вони взагалі розучилися б тримати в руках зброю.
Якщо десь у всесвіті, у нескінченній безлічі світів і є Рай – це мав бути Едерон.

Для Аліель це була особлива ніч. Завтра їй виповниться триста років. Завтра вранці вона складе свій останній іспит і її перестануть вважати дівчинкою. Вона стане дорослою ельфійкою. А зараз, поки ще ніч править світом, треба добре підготуватися.

Вся королівська частина лісу буквально стояла на вухах: завтра єдина дочка правителя стане повнолітньою. Готувалося грандіозне свято.

Щоб ніхто їй не заважав, принцеса Аліель пішла глибше в ліс, туди, де могла залишитися наодинці з ніччю.

Суть випробування полягала в тому, що претендент мав показати свої знання історії, відчуття прекрасного, показати свої вміння володіти собою та своїм тілом. А якщо в тебе ще й є дар, то ти просто зобов'язаний показати своє вміння застосовувати магію для створення прекрасного і корисного. Тому Аліель повторювала знову і знову свій виступ. Помилитись вона не мала права. І не лише тому, що вона – дочка правителя. Якщо вона провалиться - доведеться чекати ще сто років, щоб тобі дозволили повторно пройти випробування. І це буде ганьба на все дуже довге життя.

Захопившись своїми справами, принцеса не помітила, що ліс навколо неї почав змінюватися. Спочатку з'явився дивний, неприємний запах, схожий на суміш старого болота, паленої вовни та тухлих яєць. Аліель була настільки захоплена своїми думками, що не звернула уваги на цей дивний запах. Також вона не звернула уваги на слабке світіння повітря. Вона взагалі ні на що не звертала уваги, доки не стало пізно.