Післямова. Її ім’я — дім

Колись я думав, що успіх — це контракт на мільйони, заповнений календар і брендований папір у рамці на стіні. Тепер я знаю: справжній успіх пахне її волоссям, коли вона засинає в мене на грудях. Він звучить, як регіт нашого сина, коли я прикидаюсь драконом і повзаю по підлозі. І виглядає, як дим із каміна, де тріщать дрова, а в кімнаті — тиша, така рідкісна, така наша.

Я не одразу зрозумів, що закохався. Це було не різко, не раптово. Це як коли виходиш на вулицю — і раптом помічаєш, що весна вже прийшла. Що все змінилось, а ти навіть не згадав, коли саме.

Олена — не просто любов мого життя. Вона — його архітектор. Вона переробила мій фундамент, зміцнила стіни, знесла все зайве. І вибудувала дім, у якому я нарешті став собою.

Ми пройшли через сумніви, образи, страх, але щоразу повертались один до одного. Бо були речі, важливіші за гордість. Бо були люди, за яких варто боротись.

І тепер, коли я бачу її з нашим сином, коли вона втомлена, але щаслива — я знаю, що більше нічого не шукаю. У мене є все. І трохи більше.

Я ніколи не забуду, як вона вперше крикнула в мою сторону: «Коваленко, я з вами не погоджуюсь!» — а я подумав: «Господи, яка вона прекрасна, коли зла».
І досі — коли вона обурено бурчить, загрозливо мружить очі чи ховає усмішку — я хочу її сильніше, ніж будь-коли.

Вона — мій проєкт, у який я вклав не лише себе, а і все, що мав у серці. І кожного ранку, коли вона прокидається поруч, я дякую всім випадковостям, які звели нас разом.

Бо її ім’я — дім. І я в ньому назавжди.

Від імені Олени

Сонце лагідно розливалося по дерев’яному підлозі вітальні, освітлюючи дитячі іграшки, горнятка кави, ковдри. У цьому хаосі ранку було щось незбагненно рідне — звуки мультиків десь у фоні, запах запечених груш із корицею, і сміх, наш улюблений — той, що маленький, дзвінкий, ще трішечки хриплуватий від сну.

Максим сидів на м’якому килимі в центрі кімнати, тримаючи в руках дерев’яну машинку, яку вони з Дмитром разом склали кілька днів тому. Йому було трохи більше двох років, і кожен день із ним був мов окрема глава нашої історії.

Я, загорнута в ковдру, спостерігала з дивану, як Дмитро сидів навпочіпки навпроти нашого сина й щось лагідно бурмотів. Очі його світилися — тим світлом, яке належало тільки Максиму.

І тут… це сталося.

— Татку… — тихо, але виразно сказав Максим, піднявши очі на Дмитра.

Світ завмер.

Дмитро не поворухнувся. Його губи ледь розтулились, а очі — ніби ввібрали у себе небо, сніг, щастя і всі теплі зими одразу. Він повільно підняв Максима на руки, пригорнув до себе і засміявся — коротко, щиро, майже здивовано.

— Татку? Ти це сказав? Ти мій малий геній, — прошепотів він і не стримав сліз.

Я усміхнулась, ковтаючи ком у горлі.

— Ну все, — промовила я. — Тепер ти офіційно тато року. Можна вручати медаль.

— Мені не треба медаль, — відповів він, притискаючи сина ближче. — У мене вже є найкраще в житті.

І я повірила йому. Бо в тому погляді не було жодного сумніву.

Ось і все історія Дмитра та Олени підбігла кінця... Дякую всім хто був з ними і запрошую до нової історії "У ритмі серця" про Артема та Марту