Епілог. Магнолії все ще цвітуть

Три роки.
Рівно стільки минуло з того ранку, коли він став на одне коліно, а я сказала «так».

За цей час ми встигли зробити багато — офіційно відкрити готель, відсвяткувати весілля на терасі під магноліями, які того дня розквітли особливо рясно. Я ніколи не забуду, як він поглянув на мене в білій сукні, ніби бачив уперше.

А тепер я дивлюсь на нього з вікна — він стоїть біля дитячої гойдалки, гойдаючи маленького хлопчика з темним, як у тата, волоссям і неймовірно впертим характером. Наш син, Максим. Йому вже два. Він не визнає полуденний сон, не їсть броколі й вважає, що ліпити пластилін на ноутбук — це найвища форма мистецтва.

Дмитро не став іншим — він залишився тим самим сильним, упертим і часом буркотливим, але тепер у ньому з’явилося ще більше тепла. Я бачила, як він, не спавши всю ніч, тримав на руках малюка з температурою. Як вивчав інструкцію до стерилізатора, ніби це бортовий комп’ютер. І як підкидав Максима в повітря, ловив і цілував у лоб, поки той реготав на всю околицю.

А Артем? Артем таки зробив із Мартою щось схоже на пару, хоч і називають це «творчою колаборацією». Вони разом виступають, записують треки, іноді сваряться голосніше за нашу мікрохвильову. Але нікуди один без одного.

Емма повернулась до Лондона, але обіцяє приїхати на літо — каже, що нудьгує за Франківськом і запахом медівників, які Дмитро навчився пекти краще за мене. Юля відкрила свій ресторан на першому поверсі готелю — і тепер в нас черги бронювань на тиждень уперед.

А Марко… він став хресним нашому сину. І найвідповідальнішим — ходить із дитячою сумкою на плечі, ніби це кейс для переговорів. Андрій досі жартує, що саме він «відкрив» нам любов, бо якби не втягнув Дмитра у той проєкт, усе могло б бути інакше.

Я вийшла надвір. Повітря пахло весною і свіжою випічкою. Готель стояв на тому ж місці, але тепер це був не просто проєкт. Це був дім — і для нас, і для сотень гостей, що приїжджали відпочити й закохатись у місто, як ми колись — одне в одного.

— Дивись, мамо! — Максим показав на магнолію, з якої обережно впала перша пелюстка.

Я підійшла ближче, обійняла Дмитра і пригорнулась до його плеча.

— Вони знову цвітуть, — сказала я.

— Як і ти, Сніжинка, — прошепотів він, цілуючи мене в скроню.

І я знала: все тільки починається.