Розділ 69. Коли цвітуть магнолії

Три місяці. Саме стільки часу минуло з того ранку, коли я прокинулась в обіймах Дмитра після палкої ночі. Три місяці щоденного тепла, поцілунків, суперечок про каву без цукру, недоспаних ночей із проектами і вечорів у його чи моєму домі, які завжди закінчувались однаково — у його обіймах.

Весна прокидалася у Франківську раптово. Сніг зійшов, наче нічого й не було, і вже на початку березня біля нашого маєтку розквітли магнолії. Перші білі пелюстки торкались вітру, наче ті самі, що кружляли в снігу, коли ми тільки познайомились.

— Поїхали? — його голос вивів мене з роздумів.

— Куди?

— Побачиш, — загадково всміхнувся Дмитро, тримаючи ключі від авто.

Я знала, що сперечатися марно — якщо він щось задумав, то доведе до кінця.

Ми їхали мовчки, але не тишу між нами — це була тиша довіри. Через двадцять хвилин ми зупинилися… біля тієї самої будівлі. Нашого готелю.

Те, що ще недавно виглядало як бетонний каркас, тепер вражало. Будівля розгорнулась перед нами каскадом, ніби гірський масив. Три поверхи з панорамними вікнами, фасад обшитий натуральним деревом кольору темного меду, дах із чорного металу з легким нахилом і мідними водостоками — усе виглядало водночас сучасно й затишно. Над центральним входом — стилізований логотип у формі магнолії, який придумала Марта.

Навколо ще тривала робота над ландшафтом: прокладали бруківку, саджали молоді дерева, але вже зараз було видно — територія стане місцем спокою. Доріжки вели до затишних альтанок із дерев’яними лавами, невеликий ставок із декоративними рибами віддзеркалював небо, а трохи далі — скляна оранжерея, де мали вирощуватись квіти і спеції для ресторану при готелі. По краях ще залишались огорожі будівельників, але головне було завершено.

— Сюди я вперше запросив тебе з претензіями, — Дмитро підійшов ближче. — А зараз хочу тільки одного.

Я мовчала. Серце билося в горлі.

— Зараз цей проєкт — більше, ніж готель. Це символ того, що навіть найважчі речі можуть завершитись щасливо. Якщо поряд — правильна людина.

Він став на одне коліно прямо на пелюстки магнолій, які вітер приніс аж до підніжжя будівлі.

— Олено Білецька. Архітекторко мого серця. Чи погодишся стати моєю дружиною?

Мені здавалось, що я не дихаю. Навіть вітер затих, лиш пелюстки плавно осідали навколо нас.

— Так, — прошепотіла я, а тоді гучніше: — Так!

Він вдягнув перстень, підвівся і міцно притиснув мене до себе.

— Ти божевільний, — всміхнулась я крізь сльози.

— Знаю, але тільки від тебе, Сніжинка.

Ми стояли, загорнуті в весну і наші почуття, серед тиші, яку порушував тільки шум вітру й далекий звук техніки, що завершувала роботу. Але це вже не мало значення. Тому що у нас було головне — один одного. І тепер усе тільки починалось.