Розділ 66. Судовий день

Минуло вже три дні відтоді, як Олена залишилась у мене. Звістки про те, що нещасний випадок насправді був не випадковістю, не давали нам спокою. Підготовка до суду стала нашою головною метою.

Ранок почався рано. Я вперше за кілька днів прокинувся без головного болю, з ясністю в голові. З Оленою ми сіли за стіл, розгорнули документи, обговорювали стратегію.

— Дмитре, — сказала вона, — судді не можна давати шансу сумніватися. Вони мають зрозуміти, що це не просто збіг обставин.

— Точно, — відповів я. — Тому всі документи мають бути ідеальними. Я поговорю з адвокатом, щоб підкреслити цей момент у виступі.

Ми розділили обов’язки: вона займалась підготовкою свідчень, я – роботою з доказами. Атмосфера була напружена, але підтримка одне одного допомагала триматися.

Коли настав час, ми вийшли з дому. На вулиці тихо падав сніг, холод пронизував шкіру, але всередині була рішучість.

У залі суду було прохолодно. Суддя суворо дивився на нас із високої трибуни, адвокати перегортали папери, а ми з Оленою сідали поруч, тримаючись за руки.

— Прошу всіх уважно слухати, — почав суддя. — Ми сьогодні розглядаємо справу щодо безпеки на будівництві і можливих порушень.

Першими виступали наші адвокати, які детально викладали обставини, показували документи і записи.

— Ваша честь, — промовив мій адвокат, — наші клієнти мають докази, що нещасний випадок на об’єкті був не випадковим. У звітах виявлено свідомі спроби саботажу з боку підрядника, який вже має сумнівну історію.

Олена зробила кілька впевнених свідчень, її голос не тремтів.

Під час перерви я поглянув на неї. В її очах була сила, яка надихала.

Після завершення слухань, коли суддя пішов до нарадчої кімнати, ми з Оленою тихо поговорили.

— Дякую, що була поруч, — прошепотіла вона.

— І я тобі, — відповів я. — Незалежно від результату, ми це зробили разом.

Сніг за вікном став густішим, а в серці з’явилась надія — на краще майбутнє, яке ми побудуємо разом.