Розділ 65. Ранок у теплі

Я прокинулася ще до світанку. Було тихо — така тиша, яку можна знайти лише вранці в домі, де тебе ніхто не чекав, але де тебе прийняли. Я лежала в обіймах Дмитра, голова на його плечі, а рука ковзнула по його грудях — теплій, підкачаній, зі знайомим ароматом кави й чогось гіркого, як деревне мило.

Його подих був рівний і спокійний, але я не втрималась — кінчиком пальця почала малювати кола на його грудях. Спершу ледве-ледве, ніби випадково, а потім свідомо — від татуювання біля ключиці до ледь помітної лінії м’язів. Він зітхнув і повільно відкрив очі.

— Ти точно хочеш, щоб я прокинувся саме так? — пробурмотів, голос хрипкий від сну. Його усмішка була ледве помітною, але очі світилися.

— А якщо це мій спосіб подякувати за затишок? — відповіла я, ледь схиливши голову.

Він, не вагаючись, осипав поцілунками моє плече, шию, щоку. Його губи були теплими, а кожен дотик — ніжним, але чітко спланованим, як провокація.

— Я ж казав, якщо ти кивнеш, то, можливо, покажу ще щось, — прошепотів біля вуха, сміючись.

— Кивнути я можу, — сказала я, дивлячись йому в очі. — Але давай дочекаємось, поки рука повністю заживе. А тоді… можливо.

— Можливо? — обурився він удавано, театрально піднявши брову. — Як так можна?

І не встигла я й слова сказати, як він раптом почав мене лоскотати, змушуючи сміятись. Я вигиналася, намагаючись втекти з його рук, але його долоні були швидшими.

— Дмитре! — вигукнула я крізь сміх. — Перестань! Рука ж!

— Ага! Отже, руку бережемо, а живіт можна виставляти на спокуси? — мовив він, помітивши, що моя футболка трохи закотилась.

— Це… не навмисно, — прошепотіла я, але намагалася не сміятися ще більше.

— Довго я так не витримаю, — буркнув він жартома, відступаючи, але з таким поглядом, що в кімнаті ніби стало спекотніше, ніж від каміна.

Я тільки усміхнулась, ледь запала в його плече, дозволяючи собі відчути той рідкісний момент, коли все правильно. Коли ранок починається не з тривог, а з ніжності.

— Я тебе поки що жалію, Білецька, — прошепотів він. — Але готуйся, коли знімеш пов’язку, буде реванш.

— Я не сумнівалась, — відповіла я з лукавою посмішкою. — Але хто сказав, що я не буду готова?

Ми з Дмитром спустилися на кухню. Сніг за вікном повільно сипався, як цукрова пудра на імбирне печиво, а в домі пахло кавою, свіжими тостами й запеченим сиром.

Він, як добрий господар, відкрив переді мною двері на кухню й жестом запропонував сідати. На столі вже стояли дві тарілки, чашки й маленька мисочка з джемом.

— Ти готуєш сніданки всім своїм гостям? — усміхнулась я, сідаючи.

— Тільки тим, хто ночує в моєму ліжку, — відповів він невимушено, підморгуючи.

— І в тебе таких багато? — уточнила я з удаваною холодністю, але в куточках губ промайнула посмішка.

— Відповім як юрист: з моменту зміни обставин — виключно одна, — сказав він, підсовуючи мені чашку з кавою.

Я скосила погляд на його руку, що лягла на стіл біля моєї, й зітхнула.

— А ти завжди такий... напористий зранку?

— Ні. Тільки коли поруч моя Сніжинка.

— Знову? — Я закотила очі. — Це не пройде.

— Уже пройшло. До серця. — І його усмішка була така щира, що я не змогла втримати сміху.

Ми їли повільно, розмовляли про якісь дрібниці — погоду, новини, смішні історії з дитинства. Було відчуття, що час зупинився, і світ існує тільки в цьому теплому, затишному просторі, де двоє людей навчаються бути ближчими.

Та в якийсь момент телефон Дмитра завібрував на підвіконні. Він глянув на екран і стримано кивнув.

— Постачання вже в порядку. Через кілька днів — суд. Але сьогодні маю заїхати в офіс. — Потім він подивився на мене й, нахилившись, м’яко додав: — Ввечері приїду. Нам треба буде поговорити серйозно.

— Уже страшно, — відповіла я, ховаючись за чашкою.

— Даремно. Бо я планую зробити щось дуже небезпечне — наприклад, запросити тебе на вечерю. Без шолома й бронежилета.

Я засміялася. І вперше за довгий час мені здавалося, що все буде добре.