Розділ 64. Вулиця музики і снігу

Зима вже повністю взяла місто у свої тенета: на вулицях лежав м’який сніг, що тихо падав з неба, вкриваючи тротуари й дахи легким білим покривалом. Я прийшов до маєтку Олени рівно о сьомій, як домовлялися. Вона вийшла назустріч у теплій куртці, посміхалася — і мені здавалося, що весь світ став яскравішим.

Ми пішли тією вуличкою, де зібралися музиканти: різнобарвні вогники ламп, гітарні акорди, ніжний спів і легкий аромат гарячого шоколаду від кіоску неподалік. Олена сміялася, пританцьовувала під музику, а я відчував, як напруга останніх днів поступово спадає.

— Ти знаєш, — тихо промовила вона, — це так несподівано... Але я справді давно не відчувала такої свободи і радості.

— Я радий, — відповів я. — Мені здається, ми обоє цього потребували.

Ми влаштувалися біля одного з музикантів, що грав на саксофоні, і я дивився на Олену, помічаючи кожну дрібницю — як блищать її очі, як розкривається усмішка, як вона зніяковіло ховає руки в кишені.

Падав сніг, кружляючи в повітрі і м’яко вкриваючи землю. У цю мить мені захотілося сказати те, що тиснуло на серце вже давно.

— Олено... — почав я, ловлячи її погляд. — Я давно хотів це сказати... Я кохаю тебе.

Вона завмерла, ніби не очікуючи таких слів. Я зробив крок ближче і ніжно взяв її за руку.

— Ти змінила моє життя, — прошепотів я. — І я не хочу приховувати це більше.

Олена подивилася на мене, і в її очах я побачив відповідь. Без зайвих слів вона нахилилася, і наші губи зустрілися в довгому, ніжному поцілунку, що розтопив увесь лід між нами.

Світ зупинився. Лише музика, сніг і ми — удвох, нарешті разом.

Світ навколо продовжував тихо кружляти в білому танці снігу, коли ми повільно рушили до машини. Олена тримала мою руку, а я не міг відвести від неї погляду — тепер між нами не було жодних сумнівів чи бар’єрів.

Дорога додому минула мовчки, але це мовчання було сповнене тепла і спокою. У квартирі я запалив камін — вогонь тихо потріскував, наповнюючи кімнату м’яким світлом і затишком. Олена зручно вмостилася в моїх обіймах на дивані, притулившись щокою до моєї грудей.

— Тут так затишно... — прошепотіла вона.

— Так, — відповів я, обережно погладжуючи її волосся. — Тепер це наш маленький куточок спокою.

Ми сиділи так довго, ніби прагнули запам’ятати кожну секунду цього моменту. У її очах я бачив відображення вогню, а в її дотику — обіцянку майбутнього, якого ми обоє чекали.

— Я вдячний, що ти тут, — прошепотів я, відчуваючи, як серце наповнюється теплом.

— І я теж, — відповіла Олена. — Мені здається, що після всього, що було... це — справжня казка.

Наші губи знову зустрілися в ніжному поцілунку, а камін продовжував тихо горіти, освітлюючи наш затишний світ.