Розділ 63. Перші кроки

Після виснажливого робочого дня я приїхав до маєтку Білецьких — місця, де Олена жила разом із сестрою. Вона зустріла мене на ґанку, її рука ще була перев’язана, але в очах вже не було того холодного відчуження, що було раніше.

— Привіт, — тихо сказала вона, намагаючись приховати хвилювання.

— Привіт, — відповів я, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

Ми пройшли у вітальню, де до нас приєдналися Марта та Емма — усміхнені і трохи підбадьорені моїм приходом.

— Як рука? — спитав я, помітивши пов’язку.

— Краще, — відповіла Олена. — Дякую, що цікавишся.

Після кількох хвилин невимушеної розмови про буденні речі я зібрався сказати те, що давно хотів.

— Олено, — почав я, — я думаю, що нам потрібно працювати разом не тільки формально. Я хочу, щоб цей проєкт став нашим спільним. І я хочу, щоб ти довіряла мені.

Вона подивилася мені в очі, і в її погляді з’явилася легка посмішка.

— Я теж цього хочу, Дмитре. Але довіра — це не просто слова. Її треба заслужити.

— Я готовий на це.

Ми мовчки дивилися один одному у вічі, і я відчув, що між нами починає зароджуватись щось справжнє — щось, що може змінити все.

Я ненароком згадав про ту вулицю, про яку колись розповідав Олені — де часто збираються вуличні музиканти, де панує особлива атмосфера.

— Олено, — сказав я, дивлячись їй у очі, — пам’ятаєш ту вулицю з музикантами, про яку я тобі розповідав? Мені здається, це було б чудово — вибратися туди на вихідних. Просто відпочити, подихати свіжим повітрям, насолодитись музикою. Що скажеш?

Вона задумалася на мить, а потім злегка посміхнулася:

— Звучить заманливо. Можна і треба.

— Чудово, тоді домовимось, — я відчув, як у грудях розливається тепле відчуття.